Чорне узгір’я чи місцева Голгофа: чому на Закарпатті гору назвали Гуркою

Багато закарпатських міст оточені горами, або й взагалі розташовані на пагорбах. Наприклад, Ужгород побудовано на семи горбах, у Мукачеві на узвишші знаходиться замок «Паланок», біля Виноградова височіє Чорна гора, а Хуст взагалі ніби заховався за віночком зеленявих узгір’їв. У самому ж місті ключове значення мають три гори – Червона, Замкова та Гурка. Якщо про першу принаймні чули практично всі навіть не місцеві, багато хто й бував на ній, про другу досі складають легенди та казки, то третя маловідома і оповита таємничістю.

Тож що це узгір’я, чому його так назвали і яке значення гора мала в давнину для міста? Це і з’ясовував «Карпатський об’єктив».

Діти шукали скарби, та знайшли лише якісь таємничі ходи

Загалом на Закарпатті є не одна гора із однойменною назвою. Мешканцям краю більше відомо про перечинську Гурку, до якої пролягає Хресна дорога і на вершині якої встановлено величезний двометровий хрест. Але мова піде не про неї, а про хустський пагорб, що знаходиться на околиці міста в районі залізничного вокзалу.

Хустська гора Гурка не є відомою природною пам’яткою, на неї не здійснюють сходження туристи, але вона колись мала чимале значення для місцевого населення. Хоч пагорб і залишається у тіні слави, та на нього таки можна піднятися, із нього відкриваються прекрасні краєвиди міста, звідти можна насолодитися прекрасною панорамою і просто відпочити з друзями чи з родиною.

«Навіть самі хустяни нині не вважають Гурку символом міста… на відміну від Замкової гори, на якій залишаються руїни колись величної фортеці, знищеної блискавкою, до мурів якої постійно піднімаються гості нашого краю. Гурка – не княжа гора, не історична місцина, а ніби звичайний пагорб, нічим не примітний із першого погляду. Але в давнину це узгір’я обороняло підступи до міста від розбійників, було вартовим соляного шляху, більше того, слугувало важливим форпостом, своєрідною величезною наглядовою вишкою з видимістю на всі чотири сторони світу і на багато кілометрів у далечінь», – розповідає «Карпатському об’єктиву» місцевий краєзнавець Іван Пилип.

Його розповідь доповнює старожил Василь Бенца, який малим багато разів досліджував пагорб.

«Колись казали, що там опришок Пинтя заховав золото, награбоване у багатіїв. Нібито закопав він усе своє майно під одним із каменів і почадив на тому місці дуба… А ще розповідали, що багато років тому там у одній із печер сам угорський правитель заховав державні скарби від турків, які постійно нападали на різні землі… Тож ми, звісно ж, малими… вірили у ті балачки, були любителями пригод, хотіли стати в очах однолітків героями, такими собі закарпатськими Робін Гудами, мріяли про славу і хотіли віднайти ті загадкові старовинні речі. А отже, не раз відправлялися на пошуки примарних артефактів. На жаль, ніяких коштовностей виявити нам, дітям, так і не вдалося, але на якісь підземні ходи ми таки натрапили. Проте залізти в них не могли, бо вони були давно заваленими. Що там ховалося за камінням – невідомо. Скоріш за все, то були навіть не якісь печери, а хтось просто брав собі звідти глину… Як не прикро, але про це вже ніхто ніколи не дізнається, бо з часом ті брили заросли деревами та чагарниками і я сам навіть не зможу тепер пригадати, те вони знаходяться. Хіба що колись археологи вирішать там провести професійні розкопки, але й то навряд чи», – запевняє чоловік.

Тим не менше, досліджуючи гору, нам вдалося все ж натрапити на якісь лабіринти. Частина з них обвалюється і перед входом видніються великі брили, але частина залишається цілою. Ходи з’єднані між собою, але в них настільки темно, що далеко просунутися вглиб без спеціального ліхтарика не можна. Лабіринтів декілька. Нам вдалося знайти три, однак очевидно їх більше… Всередині деяких можна помітити металеві двері. Коллись там мали щось зберігати. Сама гора вкрита густим лісом та дикими квітами. Саме зараз цвіте барвінок…

Тож які ще невідкриті таємниці приховує Гурка?

Чому Гурка?

Багато хто вважає, що назву гора отримала від відомої на Закарпатті страви, яку дуже полюблять з давніх-давен наші краяни – гурки, тобто домашньої ковбаси зі свинини, яку готують із різними начинками з додаванням каш, кукурудзяної крупи або навіть крові кабана. Підкріплювало для прихильників цієї теорії таке твердження й те, що недалеко від гори знаходився м’ясокомбінат, побудований за радянських часів. Крім того, ще раніше там був м’ясний цех, де дійсно виготовляли різні ковбаси та безпосередньо гурку. Але, як виявилося, значення назва гори має зовсім інше і до їжі її «ім’я» не має абсолютно ніякого стосунку.

Історик Володимир Залісний переконаний, що аби розгадати значення назви, треба заглянути в минуле і пригадати, як свого часу закарпатці втягувалися у боротьбу за владу в Угорщині, до складу якої входив наш край. Особливо запеклими ці міжусобні «розбірки» були починаючи з ХVІІ сторіччя.

«В Австро-Угорщині та власне в самій Угорщині час від часу спалахували різні повстання, діяли національно-визвольні рухи. До влади приходили то одні, то інші правителі. Закарпатці ж були також громадянами імперії, жили за її законами і долучалися до різних війн за трон. Тож і не дивно, що коли перемагали одні, інших карали, страчували… і навпаки… переможцям діставалися всі трофеї! В Ужгороді місцем для публічного повішання «заколотників» була територія старого кладовища на Капушанській і ділянка далі до мосту Масарика, де зараз знаходиться шістнадцятиповерхівка на проспекті Свободи. У Хусті ж – гора Гурка. Ось тут і приховується розгадка її назви. Справа в тому, що багато топонімів у нашому краї мають угорське походження. Візьмемо, для прикладу найвищу гору України – Говерлу. У перекладі на українську вона називається «снігова гора», бо «hó» – це сніг. Так само і з Гуркою. «Hurok» угорською – «петля», а вішали тих, хто чимось завинив саме на мотузку, тобто зв’язаний, складений кільцем зашморг. Не треба бути вченим, щоб зрозуміти, що навіть гурку, як страву, люди назвали так саме через те, що її кінці після наповнення тваринної кишки фаршем, зав’язували мотузкою», – стверджує він.

І закарпатець справді має рацію, бо в народі колись невисоку, але дивну Гурку чомусь називали «Чорною горою» і не через те, що там ґрунт має відповідне забарвлення. Бо, скажімо, є в Хусті й Червона гора прямо біля автомобільного мосту через річку Ріка. І свою назву вона отримала через те, що земля там багата на залізо і ґрунт має справді червонувато-буре забарвлення.

«Моя бабуся називала пагорб Чорною горою. Пояснювала вона це тим, що він має дуже погану славу. Запевняла, що там ночами з’являлися страшні темні тіні, тож радила після того, як стемніє, не виходити з дому. А ми колись жили прямо під горою. Можливо, так нас малими просто лякали, але я назавжди запам’ятала ті моторошні історії і раділа, коли вийшла заміж, що житиму в абсолютно іншому кінці міста», – зізнається 83-річна Маргарита Попович.

До речі, колись відомий закарпатський письменник Іван Губаль у книжці «Хуст над Тисою» опублікував дуже цікаву легенду про Гурку, яку також назвав «Чорним пагорбом».

«У ХVІІ, ХVІІІ, ХІХ століттях у Карпатах діяли опришки, поборники правди і волі, захисники бідного народу. Тодішні власті полювали за ними, виловлювали, приводили сюди, на Гурку, і вішали на шибениці з таким розрахунком, щоб великомучеників було видно на значній відстані», – йдеться у виданні.

Отже, версія про те, що Гурка була місцевою хустською Голгофою таки підтверджується навіть документальними джерелами.

Ще одним цікавим фактом є те, що Гурка повністю, але в мініатюрі нагадує контури більшої за розміром Замкової гори. Звісно, це – лише випадковість, проте неординарна… адже обидва пагорби вважаються не штучними, а, вулканічними, тобто форму надала їм сама природа.

Утім зараз, коли узгір’я зазеленіло, коли там виросла густа трава та багато зі стежок перегородили кущі та чагарники, простежити схожість важко. Але поблукати між деревами та послухати спів пташок приємно. Можна познайомитися й із трьома великими собаками, які, певно, охороняють один із об’єктів, що знаходиться неподалік. Ще цікаво, що після сходження на гору потрібно перейти залізничну колію, інакше вийти на дорогу практично нереально. Але там нас підстерегли працівники Хустської поліції і виписали протокол про адміністративне порушення, бо вештатись залізничними коліями, мовляв, заборонено…

А піднятись на Гурку усе ж варто, тим більше, що вона є невисокою і зробити це може навіть дитина. Та й місцеві дітлахи на там справді час від часу тренуються у альпінізмі, адже кам’яна поверхня одного зі схилів цьому сприяє. До того ж побачені з вершини пагорбу краєвиди залишать по собі дуже теплі і приємні спогади.

Марина АЛДОН