Замок Мікбана біля закарпатського села Есень – легенда чи реальність?

Фортеця на пагорбі «Kastely domb» чи замок Мікбана – одна з найменш відомих фортифікаційних споруд Закарпаття. Інформації про давнє укріплення настільки мало, що здається, ніби його взагалі ніколи не існувало, що його слід віднести до легендарних чи казкових. Але, копнувши трохи глибше, розумієш – це не зовсім так.

Село Есень досить давнє поселення. Про його існування відомо з документів ХІІІ століття. Місцеві жителі називають пагорб поряд із селом «Kastely domb», що в перекладі з угорської означає «Палацовий пагорб». Він височіє над долиною на правому березі повноводної Тиси, в місці, де води річки Чароди впадають у її русло. Якщо придивитись на карти, то там збереглись сліди, схожі на фортифікаційні вали.

За даними О. Гомоляка, фортеця знаходилася на відстані 36 км від Ужгорода в південному напрямку і приблизно стільки ж на захід від Мукачева. Головна оборонна споруда була оточена глибоким ровом та «паланком», спорудженим на валу.

Припускають, що, можливо, укріплення на цьому невеликому пагорбі було зведено для контролю над стратегічно важливими шляхами по Тисі. Справа в тому, що у часи середньовіччя тут знаходився рівнинний сухопутний прохід між непролазними болотами та повноводним руслом річки Тиса. Неприступність низинного укріплення забезпечувалася озерами, що нині зникли, чи навіть ровом, просоченим водою з Тиси. Фортеця у такому місці дозволяла б здійснювати контроль над великою частиною території.

Деякі угорські дослідники вважають, що будівництво перших укріплень могло розпочатися ще на ранньому етапі формування кордонів Угорського королівства, починаючи з XI століття. У процесі входження Верхнього Потисся до складу королівства, на території Закарпаття, можливо, споруджувалися сторожові дерев’яні форти, розташовані на важливих річкових і сухопутних торгових артеріях («соляний шлях», постачання лісоматеріалу), на невеликій відстані один від іншого (від 10-40 км), що, можливо, дозволяло використовувати вогняно-димові сигнальні системи, утворюючи своєрідну вартову сітку.

Дехто з них стверджує, що перша оборонна фортеця біля Есені могла бути знищена у період монголо-татарського нашестя 1241-42 років. Однак це все лише припущення, а достовірних даних ніхто навести, на жаль, не в змозі.

Більшість дослідників, котрі взагалі припускають існування фортеці біля Есені, вважає, що вона була збудована Шімоном, із давнього угорського роду Бокшів (Baksa), за часів угорського короля Ласло IV Куна (1262-1290) або його нащадками. Король подарував ці землю Шімону за вірну службу, а його рід із тих пір почав набирати значного політичного впливу. Шімон збудував (чи відновив?) укріплену фортецю, яка надовго стала центром земельних володінь його славного роду. Поступово під його захистом біля замку розросталось село Есень. Із документів також відомо, що в 1356 році один із синів Шімона Бокші Томаш заснував у селі монастир, поселивши тут монахів ордену святого Павла.

Крім народних переказів, стверджують або частково припускають існування тут давнього укріплення дослідники ХІХ – початку ХХ століть. Про це свідчать короткі повідомлення у їхніх краєзнавчих працях. Зокрема, Елемер Шош називає укріплення «Замок Мікбана», іноді «váracs» або «várkastély». Згідно з його даними, один із синів Шімона Бокші, Тамаш, отримав село Есень від короля у 1355 році, оселився там і збудував замок-фортецю, а згодом монастир, і назвав його замок «Мікбан» на  пам’ять про його походження. В одній із частин свого 10-сторінкового дослідження Елемер Шош пише, що замок Есень оточував 15-метровий рів. Також, за його даними, між пагорбом та селом у 1884 році ще було видно сліди двох озер, кожне з яких приблизно 25 метрів у діаметрі.

Засвідчує існування фортеці й Петер Герече (Gerecze Péter), який склав топографічний список пам’яток. До слова, дослідник знає її лише, як «руїну замку», котра «нібито належала Мікбану».

Є версія, що, можливо, наприкінці свого існування фортеця була перебудована у палац чи житловий комплекс. Та, знову ж таки, це лише припущення. Назва «Kastely domb», тобто «Палацовий пагорб», підказує нам, що там колись міг бути палац. Однак будівля могла бути як замковим палацом (подібно до Ужгородського замку), так і перебудованим у палац замком, приклади яких є по всій Європі, в тому числі й на Закарпатті.

Деякі дослідники припускають, що замок був остаточно знищений під час подій 1656 – 1657 рр., коли трансільванський князь Дьордь ІІ Ракоці (1621 – 1660) виступив як союзник шведського короля Карла XI і Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої. Тоді у війні, що вибухнула, трансільванське військо зазнало поразки від поляків, які після перемоги вдерлися на Закарпаття, зруйнувавши і спустошивши багато сіл, міст і укріплень. За іншою версією, фортеця проіснувала щонайменше до 1676 року, коли згадується в судовому документі. Там йдеться про якісь «замкові будинки», що наводить на думку про кам’яні або цегляні споруди. Але ці укріплення чи палац, або те, що від нього залишилось, ймовірно, проіснувало не пізніше кінця ХVІІ століття, оскільки у наступних географічних та краєзнавчих працях уже не згадується.

На австрійській карті кінця ХVІІІ століття можна побачити будівлі села Есень, однак ніяких укріплень тут не зазначено. Отож ймовірно, що на момент складання карти фортеця уже перетворилася на забутий археологічний об’єкт, ділянка заросла лісом, а тому не могла зацікавити картографів. А ось на більш детальній карті ХІХ століття на південь від села все ж таки видніється якесь цікаве підвищення, віддалено схоже на залишки укріплень.

Також відомо, що у 2006 році на Палацовому пагорбі проводилися невеликі дослідження Закарпатським відділенням рятувальної археологічної служби (Бандровський О. Г., Кобаль Й. В.). Але, на жаль, результати цієї розвідки широкому загалу невідомі. Можливо тому, що нічого значного й не виявили.

Натомість, за даними одного з краєзнавців, жителі села розповідають, що колись місцеві пастухи, аби не мучитися від неробства, добре так «покопували» на території «Палацового пагорба». Нині там пустир на піднесенні посеред поля, відокремлений свіжою дамбою від річки Тиса. Один місцевий чоловік навіть розповів, начебто знайшов там старовинний турецький пістолет. А жителі села часто згадують про підземний хід під річкою з «Палацового пагорбу» на території сучасної Угорщини. Кажуть, у селі є люди похилого віку, які ще залишки споруди застали. До слова, згідно з деякими переказами, чи не все село збудовано з руїн замку та монастиря.

Місцеві легенди розповідають нам, що на цьому пагорбі колись стояв замок Мікбана (Mic bán або Miczbán), у стінах якого розгорнулася зворушлива історія: сім синів народилося від однієї матері одночасно, і вони стали засновниками семи відомих родів. Ця легенда лягла в основу літературного твору Пийтера Татара «Мікбан (Miczbán), або: Прокляття жебрачки» середини ХІХ століття.

Мікбан жив у замку зі своєю дружиною та старою тіткою. Одного дня він мусив піти на війну. Можливо, чоловік навіть не знав, що його дружина вже була вагітною. Через деякий час жебрачка з дітьми-близнюками прийшла до дружини Мікбана просити милостиню. Але замість того, щоб дати її, горда пані вигукнула: «Геть звідси! Порядна жінка не може мати двох плодів одночасно!» Жебрачка в розпачі відповіла: «Якщо ви сумніваєтеся в моєму подвійному материнському благословенні, то нехай добрий Бог дасть вам семикратне!»

Коли прийшов час, Бог благословив її відразу сімома синами. Пані дуже злякалася і не знала, що робити?! Тоді старенька тітка порадила залишити одного, а шість покласти в кошик та й кинути в Тису. Жінка так і зробила. Кошик плив по воді, поки не зачепився за гілку верболозу. Там рибалка й почув плач дитини. Він стежив за звуком, аж поки не помітив кошик, що плавав над водою. Відкривши кошика, рибалка із жахом побачив, що всередині було 6 однакових хлопчиків. Чоловік подумав: «І в мене є маленький син. Заберу їх додому і з Божою поміччю разом виростимо». Так і сталося. Він виховав і навчив малих. Хлопцям було вже по 16 років, коли Мікбан повернувся додому з війни і влаштував велике свято. Хлопці теж прийшли туди в однаковій одежі і, граючи на лютні, співали для гостей.

Коли ж дружина Мікбана побачила їх, то одразу знепритомніла, а прийшовши до тями, зізналася в усьому панові. Тоді Мікбан прив’язав свою стару тітку до кінського хвоста і тягнув, поки її не розтерзали. А хлопцям купив дорогий одяг, такий, як у сина, і влаштував ще більше свято. Кожному синові він подарував окремий маєток, на честь яких були названі села: Лоняї (Lányai), Салокаї (Szalókai), Есень (Eszenyi), Ашвані (Ásványi), Чапі (Csapi), Сюрте (Szürtei), Телекі (Teleki). Також він прийняв старого рибалку до своєї родини і доглядав за ним до кінця його життя.

Цікаво, що за іншою версією цієї легенди йдеться про генерала, жінка котрого сама віддала синів старому рибалці. А той прийшов із дорослими синами, коли генерал повернувся з війни і все йому розповів. Свою жінку генерал покарав тим, що примусив усе життя носити фартух із написом: «e szenny» («ця нечисть» угорською). Звідси начебто і пішла назва села Есень (Eszenyi). До слова, з історичних джерел відомо, що село у 1270 році мало назву Ezen, в 1414 році – Kysezen.

Палацовий пагорб «Kastely domb» ще й досі живе в уяві старшого покоління жителів Есені як стародавнє гніздо Мікбана. Однак сімейний міф про їхнє походження є широко відомим в Угорщині. Адже від легендарних Мікбанів нібито походять давні угорські дворянські роди. Причому, назви вищеназваних сіл збігаються з їхніми іменами. Щоправда, за різними версіями цієї легенди, події відбувались у інших місцях сучасної Угорщини чи Словаччини. Міф чи реальність – історія родини Мікбан? Чи справді фортеця біля Есень була їхньою колискою? І якщо так, то коли він міг бути побудований, як виглядав і коли став жертвою руйнування? Це питання, на які нині непросто відповісти, бо йдеться про майже невідому історії споруду.

Руслан ФАТУЛА