Едуард Балагурі - ревний служитель музи Кліо

Людина живе не тільки сьогоднішнім днем. Не менше її цікавить далека минувшина. Одні намагаються дізнатися про генеалогію свого роду, інші прагнуть пізнати історію рідного села чи міста, хтось професійно служить музі Кліо. Саме до останніх належав відомий закарпатський учений-археолог Едуард Балагурі. У ці гарні осінні дні йому б виповнилося 85 років. На жаль, не судилося…

Едуард Балагурі народився 24 вересня 1931 року в Хусті в робітничій родині. Через три роки сім’я переїхала до Ужгорода. Після закінчення СШ № 1 працював на цегельному заводі, протягом 1950–1955 років навчався на історичному факультеті Ужгородського держуніверситету (нині УжНУ). З 1955 року – науковий співробітник Закарпатського краєзнавчого музею, де потрапив під опіку відомого археолога К.Берняковича. Це значною мірою визначило його подальші наукові інтереси.

Далі були роки навчання в аспірантурі з відривом від виробництва (спеціалізація – археологія) в Інституті суспільних наук АН УРСР у Львові (нині Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України). Благотворно вплинули на становлення молодого вченого спілкування, контакти, поради академіка І.Крип’якевича, професорів М.Смішка (керівника дисертації), І.Свєшнікова. Е.Балагурі обрав спеціалізацію – археологія епохи бронзи. Польові дослідження розпочав з вивчення поселення та могильника культури Ноа кінця ІІ тис. до н. е. біля села Острівець Івано-Франківської області. Отримані під час розкопок матеріали дали змогу відтворити матеріальну й духовну культуру населення Середнього Подністров’я в епоху пізньої бронзи, ввести до наукового обігу археологічні джерела до того маловідомої культури. У лютому 1965 року успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Історія племен пізньобронзового періоду в Середньому Подністров’ї (культура Ноа) ».

У 1961 році повертається до Ужгорода на роботу в УжДУ. Пройшов усі щаблі педагогічного зростання. Був викладачем (1961–1963), старшим викладачем (1963), доцентом (1963–1985), професором кафедри загальної історії (1985–1988) і кафедри історії стародавнього світу та середніх віків (1993–2001), деканом історичного факультету (1991–1996). У 1971-му при кафедрі загальної історії Е.Балагурі створює науково-дослідну групу і приступає до вивчення найдавніших часів історії Закарпаття. За період з 1971 по 1991 роки було відкрито та досліджено понад 200 поселень, городищ, виробничих центрів, некрополів, які охопили період від доби неоліту (VI тис. до н. е.) до раннього середньовіччя.

Здобувши кандидатський ступінь, Е.Балагурі продовжив наукові студії, зосередивши свій вибір на епосі бронзи Верхнього Потисся, а хронологічні рамки досліджуваного періоду – поч. ІІ – поч. І тис. до н. е. Над вивченням нової теми археолог працював наполегливо і систематично. Він проводив широкомасштабні польові дослідження, скрупульозно збирав та аналізував археологічні артефакти, знайомився із колекціями старожитностей музеїв і науково-дослідних установ сусідніх країн (Угорщини, Словаччини, Румунії), опрацьовував фахову літературу. Логічним підсумком наукових пошуків у визначеному напрямі став захист у 1984 році докторської дисертації на тему «Історія населення Верхнього Потисся в бронзовому віці».

Його наукові розвідки про окремі культури епохи бронзи (Ніршег-Затін, Отомань, Ноа, Станово) увійшли до першого тому російськомовного видання «Археология Украинской ССР» (К., 1985). Учений став співавтором таких фундаментальних колективних монографій, як «Археология Венгрии. Конец ІІ тыс. до н. э. – І тыс. н. э.» (М., 1986), «Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья. Энеолит, бронза и раннее железо» (К., 1990) та ін. У 2001 році побачила світ монографія «Население Верхнего Потисья в эпоху бронзы», що стало логічним підсумком багаторічних досліджень цієї теми. У праці аналізуються археологічні культури (Ніршег-Затін, Східнословацьких курганів, Отомань, Станово, Гава-Голігради), що відображають ранній, середній і пізній етапи бронзового віку Верхнього Потисся, узагальнено відомості про 352 пам’ятки бронзи регіону, 233 скарби бронзових виробів. На погляд науковця, носії культури Ніршег (епоха ранньої бронзи) на початку ІІ тис. до н. е. представляли найбільш віддалену групу північних прафракійців, пов’язану своїм походженням з пізньонеолітичними культурами Баден і Коцофені. У формуванні цього етнічного масиву в подальшому брали участь племена культури Отомань середини ІІ тис. до н. е. та культур Станово і Гава-Голігради кінця ІІ – початку І тис. до н. е.

Е.Балагурі став співавтором колективних видань: «Шляхом до щастя» (Ужгород, 1973), «Нариси історії Закарпаття» (Ужгород, 1993. – Т.1), «Історія Мукачева» (Ужгород, 1998. – Т.1), у яких висвітлив різноманітні аспекти найдавніших часів історії краю. Не обійшов своєю увагою й питання історіографії. У низці публікацій аналізується внесок дослідників ХІХ–ХХ ст. у вивчення старожитностей Верхнього Потисся. Це Т.Легоцький, Й.Янкович, Ф.Лессек, брати Е. та Є.Затлукали, Ф.Потушняк, К.Бернякович, П.Сова, В.Бідзіля, М.Смішко, Г.Смирнова, В.Цигилик та ін. Історіографічні студії допомогли простежити етапи становлення археології краю та накреслити перспективні напрями подальших досліджень давніх артефактів. Усього перу вченого належало понад 200 публікацій, серед яких монографії, конспекти лекцій, методичні посібники, статті, повідомлення, рецензії, наукові звіти про археологічні розкопки тощо.

За понад 40 років роботи в університеті Е.Балагурі виявив себе як досвідчений педагог. Він викладав такі нормативні курси, як «Основи археології», «Історія первісного суспільства», «Історія стародавнього світу», «Основи етнографії», низку спецкурсів: «Проблемні питання ранньої історії угорців», «Проблеми походження слов’ян у сучасній історіографії», «Історія розвитку виробництва і матеріальної культури». Читав лекції з археології й у ряді провідних зарубіжних вишів. Насамперед у Московському державному університеті (1969), Будапештському університеті ім. Е.Лоранда (1969), Братиславському університеті ім. Я.-А.Коменського (1981), Ніредьгазькому і Сегедському педінститутах (1988), Люблінському університеті ім. М.Кюрі-Складовської (1989).

Е.Балагурі користувався значним авторитетом у науковому світі. Входив, зокрема, до складу експертної ради ВАКу України, виступав офіційним опонентом при захистах кандидатських і докторських дисертацій, був членом Наукового товариства області Саболч-Сатмар-Березької Угорської академії наук та Закарпатського угорськомовного наукового товариства, членом редколегій ряду видань – часопису «Археологія» (Інститут археології НАН України, Київ), «Наукового вісника Ужгородського національного університету. Серія Історія». Певний час обіймав посаду заступника голови правління Закарпатської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, очолюючи секцію археології.

Своїми успіхами вчений зобов’язаний не тільки працьовитості, наполегливості, але й таким рисам, як доброзичливість і невичерпна життєрадісність. Українське значення прізвища повністю відповідало його характеру. При спілкуванні з Е.Балагурі навіть звичайний життєвий факт набував загальнолюдського значення, гірка і неприємна правда видавалася добрим побажанням для конфліктуючих сторін. Його любили всі: керівництво університету, колеги, друзі, учні, називаючи ласкаво «наш Еду-бачі». Таким він назавжди залишиться в пам’яті (відійшов за межу вічності 26 січня 2004 року після тривалої хвороби) тисяч кваліфікованих істориків, яким дав путівку в життя, нової генерації археологів краю.

Микола ОЛАШИН, Павло ПЕНЯК