Печера, що знаходиться на вершині Чорної гори, є одним із найбільш привабливих пунктів для туристів, які цікавляться містом Севлюшем. Історія печери обросла легендами.
У народі – як у виноградівців, так і в населення інших прилеглих населених пунктів – вона називається «Морське око». Таких історій на Закарпатській землі чимало, але в цьому випадку легенда має солідне підґрунтя – значна частина печери зараз заповнена водою, яка тримається на більш-менш стабільному рівні, за кілька десятків метрів від входу. Легенди підземелля хвилюють увагу всіх туристів. Що стоїть за ними – більше правди чи вигадок?
Історія чи вигадки?
Спершу пройдемося фактами. Як розповідає археолог, кандидат історичних наук Ігор Прохненко, історичні джерела свідчать, що печера вирубана в горі вулканічного походження і спочатку не була затоплена. Але, ймовірніше за все, вона дісталася підземних вод, які в результаті тримаються в печері, скільки б їх не відкачували (такі спроби час від часу роблять місцеві краєзнавці). «Затопленість печери породила два напрями легенд.
Старожили розказують про качку, яку запускали в печері в воду, а вона випливала в Тисі, що протікає біля підніжжя Чорної гори (це традиційні перекази практично для всіх джерел води, в першу чергу, колодязів у замках і городищах нашого краю). Скептики кажуть: качка не могла виплисти живою! Але критикувати й шукати в цій легенді раціональне зерно так само не потрібно, як пояснювати анекдоти», – розповідає Ігор Прохненко.
З його слів, другий напрям легенд пов’язаний із невідомістю причин затоплення печери. Для одних це – впевненість в існуванні залізних дверей (у деяких варіантах золотих), які ніхто не може відкрити. Люди кажуть, що бачили ці залізні масивні двері, а біля печери – німецьку вишку охорони часів Другої світової війни. Розповідають про електрико-енергетичне поле, яке не дозволяє використовувати в печері ліхтарики – вони там гаснуть. А про свічки вже годі й говорити. Кожен, хто слухає ці розповіді, зразу малює собі чітку картину – добре контрольований німцями об’єкт, а відповідно, за дверима… безперечно щось важливе й безцінне!!! Реальність існування залізних дверей не відкидаємо, тому що печери часто закриті з метою убезпеченості від тих, хто в них хоче залізти й шукати скарби.
Смертельні пастки тамплієрів?
Відносно скарбів печери Чорної гори найрозповсюдженою легендою є історія про тамплієрське золото, сховане в потаємних місцях кам’яної галереї. Легенда породжена невідомістю. Одні з ключових моментів розповіді – мальтійські хрести, які вирубані на стінах печери біля першого сіфона (на думку істориків, вони свідчать тільки про релігійне значення печери, і не більше), а також історія самих сіфонів. Сіфони – це стрімкі заглиблення в печері й, за однією з версій, вони були різновидом славнозвісних тамплієрських пасток. Діяли вони так: між двома заповненими водою сіфонами пролягала горизонтальна ділянка печери з повітрям. Лицарі-храмовники саме там могли розбити ємність із певною хімічною речовиною, і це призводило до смерті мисливців за золотом, які пірнали в перший сіфон, а випливаючи з нього, з першим подихом ковтали «смерть».
Тамплієрська легенда Чорної гори є однією з найкрасивіших і привабливих (тут і золото, і лицарі, і кохання, і смерть), але з точки зору сучасної науки позбавлена сенсу. Тамплієрів на Закарпатті у ролі будівельників значних споруд, у першу чергу Середнянського замку, не було, вважає Ігор Прохненко.
Хто ж збудував печери Чорної гори?
Але цій же тезі можна заперечити: якщо Чорна гора не була останнім пристанищем лицарів-храмовників під час їх знищення Філіпом Красивим на початку ХІV сторіччя і тут не сховане золото тамплієрів, то все ж таки, хто і з якою метою зробив печеру? І для чого використовував?
«Щоб розкрити таємницю печери Чорної гори, треба починати мислити логічно, – розповідає начальник відділу туризму та транскордонного співробітництва Виноградівської РДА Святослав Гал. – Якщо просто людина чи група людей, або навіть великий колектив людей прийде до скелі й захоче перетворити її на печеру – гадаю, у них мало що вийде.
Рукотворні печери – це справа рук професійних майстрів-мулярів, які не тільки мали відповідні інструменти, знаряддя праці, а й, що важливіше, досвід. Традиційна вирубка печер, що сприяє їх довговічності, це дві одиниці висоти на одну одиницю ширини плюс арочний звід. Якщо ми знайдемо людей, які могли зробити цю справу на Чорній горі – тоді й вирішимо питання! Не треба довго шукати – професіонали будували Канків. Але друге питання: коли? В історичній літературі оповідь про замок Канків дуже спотворена. Не будемо зупинятися на неможливості існування цієї споруди в ІX, Х, ХІ, ХІІ і навіть ХІІІ сторіччях по одній простій причині – право на зведення фортеці було дане лише в ХІV ст. Отож, значить, ХІV ст.? Ні! Замок добудований не був. Напівзбудовані споруди розібрали: наприклад, на місці великої вежі ХІV ст. із товщиною стін близько 3 м пізніше була поставлена каплиця. І з іншими спорудами замку, який так і не почав жити, сталося те саме. Широкі будівельні роботи почалися на Канківській терасі Чорної гори в той час, коли район Севлюша перейшов до родини Перені.
Саме ці феодали запросили майстрів-професіоналів для перебудови замку Нялаб у Королеві, а ті одночасно (гуртом – дешевше) попрацювали й на Канкові».
Професійний гурт будівельників, що працював у районі в ХV сторіччі, фіксується не тільки за результатами роботи, а й за унікальними археологічними знахідками із замку Нялаб, отриманими експедицією УжНУ, які зараз знаходяться в фондах і експозиції Виноградівського історичного музею. Найбільш вагома знахідка в цьому відношенні – це фрагмент мідної пряжки з написом латиницею готичним шрифтом VILLEMONT.
Ремені з цими пряжками носило будівельне товариство, представники якого творили на території північно-східної частини Угорського королівства, в тому числі й на Закарпатті.
Отже, на думку дослідника, і будівництво замку Канків у такому плануванні, як його бачимо зараз, і одночасна вирубка печери на Чорній горі відбулися в ХV сторіччі. Щоправда, коли й ким вони були зроблені конкретніше – покажуть наступні археологічні дослідження.
Наталія ПЕТЕРВАРІ,
газета «Закарпатська правда»
