Казки та легенди Закарпаття в працях фольклориста Петра Лінтура

Для багатьох гостей нашого краю Закарпаття являє собою надзвичайно колоритний регіон, де все відрізняється від того, до чого вони звикли. І, напевно, у цьому є певна доля правди, адже саме тут поєднані дуже цікава історія, яка сягає глибин доісторичних часів, своєрідна гастрономія, представлена нереально смачними стравами, колоритні говірки, які подеколи не розуміють навіть місцеві жителі, та красива природа, де гори й полонини, річки та озера утворюють неповторну атмосферу і справжній рай для подорожей та відпочинку.

А ще в Закарпатті є щось містичне чи навіть казкове, адже наш край дуже багатий на фольклор, у якому існують босоркані (відьми, – авт.) і мольфари, справжні королі й велетні, тварини, що розмовляють людською мовою, і різні нечисті духи тощо. Про них ми з вами точно чули від батьків чи бабусь та дідусів із самих пелюшок.

До речі, тема фольклору, або ж усної народної творчості, яка представлена неймовірно цікавими казками і легендами, повчальними історіями і баладами, піснями та оповіданнями, цікава не тільки маленьким діткам, а й поважним ученим, котрі ще з позаминулого століття збирають та вивчають їх. Одним із таких «фанатів фольклору» був і закарпатець Петро Лінтур, який практично все своє життя присвятив дослідженню закарпатської усної народної творчості.

Сьогодні, зважаючи на пострадянські дослідження вчених про сприяння Петра Лінтура радянізації нашого краю, думки про нього в багатьох сильно змінилися. Але його роль як багаторічного дослідника, видавця та популяризатора закарпатської казки беззаперечна. До слова, сам автор статті має в домашній бібліотеці його книжку «Зачаровані казкою», яка дуже глибоко відобразилася у свідомості й дотепер викликає приємні дитячі спогади.

А народився Петро Лінтур 4 травня 1909 року в селі Горонда (тепер Мукачівського району) в простій селянській родині. Навчався в Мукачівській гімназії, яку закінчив у 1930-му, а вже в 1935 році завершив навчання на історико-філологічному факультеті Карлового університету в Празі.

Крім того, у 1935–1936 роках Петро Лінтур поглиблював свої знання зі слов’янської філології в Белградському університеті (Болгарія). А після повернення додому, з 1938 року, почав працювати викладачем історії та літератури в Хустській гімназії, де практично відразу створив літературний гурток для місцевих студентів.

Після приєднання Закарпаття до Української РСР Петро Лінтур обіймав ряд посад у Закарпатському облвиконкомі, зокрема, опікувався питаннями освіти і культури, а також був одним з ініціаторів створення Закарпатської організації Національної спілки письменників України.

За інформацією низки сучасних дослідників, у 1946 році Петро Лінтур був уповноваженим Ради у справах РПЦ (Російської православної церкви, – авт.) при облвиконкомі й причетний до спроб радянського режиму ліквідувати греко-католицьку церкву на Закарпатті. Свідченням цього є документи, які сьогодні перебувають на збереженні в Державному архіві Закарпатської області.

У 1949 році Петро Лінтур став заочним аспірантом у Московському університеті. А з 1950-го почав читати лекції в Ужгородському державному університеті (сьогодні ДВНЗ «УжНУ»). У 1953 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Закарпатський казкар Андрій Калин» і перейшов на постійну роботу до УжДУ.

Протягом усіх цих років Петро Васильович продовжував досліджувати свою улюблену тему – закарпатський фольклор. Він писав: «Любов до народної казки, народної пісні зародилася в мені з раннього дитинства. Пам’ятаю довгі осінні і зимові вечори, коли з хвилюванням слухав під хурчання веретена казки бабусі, матері, сусідок, які приходили до нас «на пряхи», тобто на вечорниці. В учнівські роки у Мукачівській гімназії мені часто доводилося на прохання учителів записувати ті чи інші сюжети. У старших класах я завів зошит для фольклорних записів».

Як зазначає одна з дослідниць його творчості Леся Мушкетик, Петро Лінтур разом зі своїми студентами провів цілий ряд експедицій, обстежив усі райони області, знайшов чимало виконавців, зафіксував багато фольклорних жанрів: казки, балади, пісні, оповіді, історичні перекази та ін. Він особисто брав активну участь у комплексній етнографічній експедиції, яку в 1945–1946 роках проводила на Закарпатті Академія наук СРСР.

Як справжній дослідник уважно вивчав життя казкарів, їхні біографії, репертуар, оточення. Думки Петра Лінтура про роль казкаря в процесі оповідання твору, його виконавську майстерність, комунікативний аспект останньої сьогодні набувають особливої актуальності.

А всі зібрані матеріали науковець опублікував у різножанрових збірках. Це насамперед такі праці: «Легенди Карпат» (1968), «Закарпатські пісні та коломийки» (у співавторстві з М.Кречком, 1965), «Народні балади Закарпаття» (1959), «Народні балади Закарпаття» (1966) та ін. Крім того, Петро Лінтур ретельно дослідив текстові варіанти й художні форми творів, подав відповідні коментарі та паралелі до них.

Саме його робота над місцевими баладами й лягла в основу докторської дисертації «Українська народна балада і східнослов’янські зв’язки». Її навіть схвалили до захисту в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського АН УРСР в Києві, проте захистити її дослідник уже не встиг – цьому завадила його передчасна смерть у 1969 році.

Окрім балад, Петрові Лінтуру також належать численні теоретичні розвідки з інших фольклорних жанрів. Це дослідження тогочасного стану фольклорної традиції на Закарпатті в цілому та усної творчості краю зокрема – історичних та інших переказів, обрядових, ліричних пісень, коломийок.

В українському фольклорі Закарпаття він віднайшов іншомовні запозичення: народні перекази про королевича Марка, що прийшли із сербського та хорватського фольклору; твори про відомих угорських героїв, князя Ракоці та короля Матяша; польські, сербські та інші сюжетні, тематичні й мовностилістичні запозичення в баладах і народних піснях.

Петро Васильович також став укладачем таких збірок казок: «Закарпатські казки Андрія Калина» (1955), «Майстер Іванко» (1960), «Казки зелених гір» (1965), «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати» (1966), «Три золоті слова» (1968), «Дідо-всевідо» (1969). Збірник «Казки одного села» (1979) та антологія казкарів Закарпаття «Зачаровані казкою» (1984) вийшли вже після смерті вченого. І практично до всіх цих видань упорядник сам підготував передмови, що не лише ознайомлювали читачів із біографіями того чи іншого оповідача, а й розкривали сюжетні та художні особливості творів.

Найкращі казки, які встиг зібрати Петро Лінтур, було перевидано в Києві, а також у перекладах у Москві та Празі. На спеціальне прохання Академії наук Німецької Демократичної Республіки закарпатський дослідник фольклору впорядкував антологію «Українські народні казки», що вийшла німецькою мовою в серії «Казки народів світу». Петро Лінтур багато років підтримував дослідницькі та наукові стосунки з багатьма вітчизняними та зарубіжними фольклористами: українськими – О.Деєм, Г.Сухобрус, угорським – Д.Ортутаї, російськими – Д.Балашовим та Б.Путіловим, словацькими – К.Горалеком та О.Рудловчак тощо.

Помер Петро Васильович 3 лютого 1969 року в м. Ужгороді й був похований на кладовищі «Кальварія».

Сьогодні можна з упевненістю зазначити, що основна заслуга Петра Лінтура полягає в тому, що йому як ученому вдалося зібрати, вивчити й опублікувати великий шмат безцінної фольклорної спадщини нашого рідного краю – Закарпаття.

Юрій КОПИНЕЦЬ