Була собі Петиція

Історія Закарпаття ХХ століття багата на різноманітні цікаві явища. Негативний досвід зміни чотирьох імперій змусив місцеве населення до формування власної специфічної стратегії виживання. У пересічного мешканця краю виникла певна недовіра до будь-якої влади, натомість більше почали цінуватися локальні, особисті зв’язки, методи пристосування. Простіше кажучи: якщо закарпатець хотів чогось досягнути, він розраховував тільки на себе. «Одна петиція», що згадується в назві, також є результатом такого ставлення; насправді вона була не одна і була не тільки результатом відстоювання власних інтересів. Але давайте про все по порядку.

Початок цієї історії сягає часів, коли Закарпаття потрапило під радянську окупацію. Частини 4-го Українського фронту перейшли через перевали Північно-Східних Карпат 27 вересня 1944 року. Завдяки мережі фортифікаційних оборонних об’єктів, відомих під назвою «Лінія Арпада», угорські війська могли б стримувати Червону Армію протягом доволі тривалого часу, але на практиці перехід румунів визначив долю регіону. Менше ніж за два місяці територію Закарпаття зайняли «совіти»: наприкінці жовтня вся територія, за винятком Чопа, опинилася під військовою окупацією.

Те, що регіон не залишиться під владою Угорщини, було очевидним, натомість те, що край не повернеться до складу Чехословаччини, з’ясувалося тільки пізніше. Москва вже у 1944 році почала радянізацію території. Серед перших кроків була таємна постанова Військової ради 4-го Українського фронту №0036: зареєструвати всіх військовозобов’язаних осіб угорської та німецької національності віком 18-50 років, потім на основі складених списків етапувати в табори для військовополонених. Для інформування населення вивішено наказ №2 Міської комендатури. Звісно, у ньому зовсім не йшлося про табори, а тільки про реєстрацію та триденні роботи з відновлення інфраструктури. Перші піші колони вирушили до Сваляви 18 листопада 1944 року, а звідти ще далі на схід. В історію закарпатських угорців ці події ввійшли під назвою «маленький робота».

22 січня 1946 року (згідно з радянсько-чехословацьким договором) колишнє Підкарпаття ввійшло до складу Української РСР під назвою Закарпатська область. Для регіону в ХХ столітті це стала вже третя зміна імперії – однак якщо в перших двох випадках базові відносини виробництва і власності не змінилися, то зараз перехід до нової держави супроводжувався кардинальними суспільними та економічними змінами. Після депортації чоловічого населення почалося переслідування історичних церков. Греко-католицьку церкву просто «розчинили» в православній, а на останнього уніатського єпископа Теодора Ромжу спочатку здійснили замах, а згодом його отруїли на лікарняному ліжку. Не краща доля чекала і на реформатську та римо-католицьку церкви: їхніх священників або депортували в табори ГУЛАГу, або ж унеможливили їх роботу. Паралельно з руйнацією релігійного життя знищувалася інша провідна верства закарпатських угорців – заможне селянство, яке тероризували колективізацією та судовими процесами проти куркулів. До кінця 1940-х років угорці Закарпаття зазнали таких травм, від яких змогли оговтатися тільки в 60-х роках.

На зменшення чисельності населення внаслідок Другої світової війни закарпатська угорська громада відреагувала демографічним вибухом. На кінець 60-х років кількість угорців знову досягла 150 тисяч. Збільшення було досягнуте як завдяки зростанню народжуваності, так і завдяки поверненню репресованих із таборів. Однак бракувало колишньої еліти: дворянство, що сформувалося ще за феодальних часів, під час або одразу після Другої світової емігрувало, а духовенство та інтелігенція були суттєво знекровлені радянським терором. Після того, як церква опинилася на периферії, єдиним потенційним провідним прошарком, який міг відродитися, за цих обставин стала інтелігенція. Наприкінці війни значна частина угорських службовців та вчителів покинула регіон разом із відступом фронту, унаслідок чого в місцевій угорськомовній освіті утворилася значна прогалина.

Розбудована після війни тоталітарна система наклала свій відбиток на все: зазнали трансформації суспільна структура, система освіти, економіка. Під повним державним контролем опинилася преса (на початку місцева угорська преса повністю копіювала російські або українські ЗМІ), а в партійному житті угорці (на відміну, наприклад, від Трансільванії) майже не брали участі (у цьому зіграв роль і статус квазі колективної відповідальності, а також кадрова політика радянського керівництва).

Для того, щоби закарпатські угорці, піднявшись після ударів радянізації, змогли на початку 1970-х років знову заявити про себе, необхідно було, щоб в одне сузір’я склалося кілька факторів. По-перше, була необхідна нова інтелігенція: у 1946 році свої двері відчинив Ужгородський державний університет, де 1963 року було відкрито кафедру угорської філології, яка нарешті принаймні частково змогла задовольнити нестачу педагогічних кадрів в угорських школах. Це стало першим місцем збору місцевої угорської молодої інтелігенції, тут дали життя багатьом ідеям та ініціативам. По суті, тут була створена студія «Джерело» (Forrás Stúdió) під керівництвом Вільмоша Ковача (Kovács Vilmos), яка об’єднала молодих угорських літераторів. Її члени у 1966 році почали публікувати у самвидаві журнал «Разом» (Együtt) (після двох років він був заборонений владою). До роботи в журналі долучився молодий викладач Шандор Фодо (Fodó Sándor), який повернувся з Балтики і займався дослідженнями місцевої етнографії. Процес пішов, угорська громада все активніше подавала ознаки життя.

Однак для того, щоб ці ознаки життя сконцентрувалися, було необхідно, аби на середину 60-х років відбулася ціла низка важливих місцевих і міжнародних подій. У 1964 році від влади було відсторонено Л.Хрущова, а його місце посів Леонід Ілліч Брежнєв, якого вважали посереднім керівником. У 1965 році світ побачив роман Вільмоша Ковача «Живемо і завтра» («Holnap is élünk»), який згодом був заборонений. У творі вперше (хай навіть тільки епізодично) згадується трагедія закарпатських угорців 1944 року. Також 1965 року частково, а з 1967 року повністю стає самостійним часопис «Карпаті Ігоз Со» («Kárpáti Igaz Szó») (газета з 1945 року була тільки перекладом «Закарпатської правди»). Його редактором був призначений Ласло Балла (надійний кадр, член обкому партії, редактор обласного видавництва «Закарпаття»), перша поетична збірка якого «Співай голосніше» («Zengj hangosabban!») була опублікована вже 1951 року – тож його надійність не викликала сумнівів. 1967 року секретар з ідеології ЦК КПРС Михайло Суслов заявив про побудову в Радянському Союзі розвинутого соціалізму. А 1968 року збройні сили СРСР (було мобілізовано багато офіцерів запасу та цивільних і на Закарпатті) разом з кількома іншими державами ввійшли до Чехословаччини для придушення Празької весни. Колони військової техніки проїхали Ужгородом, залишивши глибокий слід у душах угорських студентів.

Описані вище події дають підстави заявити, що простір для маневру для закарпатських угорців того часу був неоднозначним. З одного боку вони належали до однієї з наддержав у біполярному світі, щоправда проживали від центру так далеко, що були майже невидимими для московського партійного керівництва. З іншого боку периферія становила й певну перевагу: місцева угорська громада якимось способом органічно змогла підключитися (навіть якщо лише в односторонньому порядку) до угорської культури та суспільно-мистецького життя. У цей період уже можна було замовляти журнали угорською мовою, мати доступ до угорської художньої літератури, що в деяких поетів призвело до переосмислення канону – закарпатські угорці та їхня культура становлять органічну частину угорського народу. Не сприймав такої позиції, наприклад, Ласло Балла, про що він, зокрема, писав у серії статей «Радянські угорці» («Szovjet magyarok»). Однак загалом угорське населення Закарпаття отримувало інформацію переважно із державного телебачення та радіо Угорщини, жило за середньоєвропейським часом, цікавилося угорським культурним життям, яке було значно відкритішим за радянське.

У середовищі закарпатської угорської інтелігенції усе частіше порушувалося питання прав меншин, з яким зверталися навіть до найвищого партійного керівництва країни. Звичайно, що на такі ініціативи зважувалася тільки вузька, найвідданіша частина інтелігенції, а більша частина закарпатських угорців того періоду залишалася аполітичною.

Так ми підходимо до початку 70-х років (можна сказати, до часу петицій), коли спочатку спостерігалися тільки індивідуальні спроби у сфері прав меншин, хоча їх ініціатори знали один про одного. Наприклад, нам відомо про подання вчителя-фізика родом із Чинадієва Ендре Полцера (Polczer Endre) до Ужгородського університету стосовно вступу абітурієнтів, рідною мовою яких є угорська. У цьому зверненні вчитель ділиться своїм педагогічним досвідом, здобутим у Великоберезькій середній школі. Е.Полцер просить дозволити складати абітурієнтам-угорцям вступні іспити з хімії та фізики рідною мовою, оскільки завдання російською або українською мовами виявляли тільки рівень мовних знань випускника, а не його фахову підготовку. Про непередбачуваність тогочасної системи свідчить те, що керівництво закладу підтримало звернення, але дало такий дозвіл тільки на той один рік і в межах окремої процедури.

У жовтні 1970 року в журналі «Tiszatáj» (виходив у місті Сегед) з’явилася стаття двох членів студії «Джерело» – Вільмоша Ковача та Андраша Ш. Бенедека під назвою «Угорська література в Карпатській Україні». Звістка про це дійшла і до вух обласного партійного керівництва, викликавши величезний скандал. Згідно з офіційною позицією, це шовіністичне, буржуазно-націоналістичне псевдодослідження показало фальшиву картину про історію закарпатських угорців та їх літературне життя. Репресії не примусили себе довго чекати: Андраша Ш.Бенедека звільнили з видавництва «Карпати» і мобілізували до лав Радянської армії. На шпальтах «Карпаті Ігоз Со» було опубліковано цілу низку гнівних статей-заперечень авторства Ласло Балли (наприклад: «Маленька угорська громада великої радянської сім’ї» («A nagy szovjet család kis magyar közössége»), «Відчуження» («Elidegenedés»), «Отруйні трави» («Mérges füvek») ). Після нападок у пресі переслідування чекали й на решту членів «Джерела»: одних перестали публікувати, інших – виключили з університету, що у випадку хлопців автоматично означало службу в армії (Шандора Фодо звільнили з посади, а Вільмош Ковач не зумів оговтатися від травм, завданих репресіями, до кінця життя).

Іскри скандалу, спричиненого репресіями, живили той вогонь, який спонукав членів студії «Джерело» восени 1971 року підготувати петицію, в якій відреагували на звинувачення проти них (звісно опублікувати її у пресі було неможливо). Документ був адресований секретарю Закарпатському облкому КПУ Г.Шманько, секретареві обласного відділення Спілки письменників України Ю.Мейгешу, а також редакціям «Карпаті Ігоз Со» та «Молоді Закарпаття». Автори петиції спочатку детально спростували звинувачення на адресу «Джерела»: націоналізм, шовінізм, відхилення від норм соціалістичного суспільства. Далі вони реагують на зміст статей Ласла Балли: зокрема, звертають увагу на те, що на Закарпатті нема мережі угорських дитсадків, що спричиняє значні труднощі для батьків угорських дітей, які йдуть до школи. Провівши паралелі з Чехословаччиною (там 30 угорськомовних часописів, а також багато тематичних видань), автори вказують на нужденний стан закарпатської угорської преси (тільки «Карпаті Ігоз Со» представляє самостійну угорську пресу). Щодо книговидавництва, то укладачі петиції закидають, що якщо у видавництві «Карпати» щороку публікується збірка Ласла Балли, то антологія молодих поетів «Джерела» вже три роки «маринується», перебуваючи у забороненому списку.

Можливо через особистісне звучання чи занадту відвертість петиція не досягла очікуваного ефекту, навпаки – переслідування осіб, що мали стосунок до студії, продовжувалися. Мабуть, саме тому автори першого подання вирішили подати другу, більш об’ємну і стриману петицію. Цей документ сьогодні відомий під назвою «Петиція 72», він став першим зразком публічного відстоювання інтересів закарпатських угорців у радянську епоху. Ідею підготувати нову петицію подали Шандор Фодо та Вільмош Ковач, разом із ними працювала група з 10-12 молодих осіб. Зв’язок між молоддю та її наставниками був важливим тому, що ця генерація соціалізувалася вже після Другої світової війни, їх залякування було вже менш успішним, ніж у випадку їхніх батьків. Документ був не першою спробою діяльності, але найбільш продуманою та найкраще організованою.

Після довгих узгоджень і планувань текст петиції склали із дотриманням ленінських принципів стосовно національностей, документ був надісланий найвищим органам КПРС: ЦК та Президії Верховної Ради СРСР (на зворотному боці кожної друкованої сторінки було по 20-30 підписів місцевих мешканців). Шандор Фодо особисто поїхав до Москви, де після тижня чекань його прийняли. У документі проблеми закарпатських угорців розкривалися з різних аспектів (давалися і рекомендації для їх вирішення). Зокрема йшлося, про освіту (рідною мовою), про угорську пресу та театр (сфера культури), про використання мови (в адміністративному управлінні та освіті) та про представництво інтересів (у партійних органах або самостійно).

Кроки у відповідь та досягнуті результати теж були неоднозначними. 6-го і 21-го березня 1973 року Шандор Фодо отримав офіційного листа від Комітету освіти СРСР. Перший був повідомленням про отримання петиції, а другий вже містив рішення (влада відреагувала тільки у сфері освіти): було дозволено вступні іспити рідною мовою (за винятком української та російської філологій), але винятково у вищій освіті на Закарпатті (Ужгородський державний університет).

До більш довгострокових результатів належали завершення розбудови мережі дитячих садків, утвердження угорських вступних іспитів в Ужгородському державному університеті, а також поява угорських функціонерів у політичному житті. Прохання стосовно представництва інтересів угорців, підготовки педагогів та угорського театру були відкинуті.

Для перевірки порушених у петиції питань з Москви прибула спеціальна комісія, після від’їзду якої місцеве керівництво знову почало «полювання» на ймовірних авторів документа. Йшлося, про вже застосовані раніше моральні репресії, унеможливлення екзистенції. Багатьом загрожувало звільнення з роботи, яке у той час у разі тривалого безробіття могло перетворитися і в кримінальне переслідування. Багато учасників подій обрало добровільне виселення до Угорщини. Процес на той час дійшов уже до того (стаття у «Tiszatáj» – петиція студії «Джерело» – Петиція 72 – кампанія «до дверей» у «Карпаті Ігоз Со»), що на нього навіть відреагувало посольство Угорщини в Москві. Протягом 1972-76-го років воно аналізувало події у різних доповідних записках: спочатку справу називали лише маленькою проблемою місцевих поетів-націоналістів, однак згодом дійшли висновку, що зміст статей Ласла Балли треба сприймати критично.

Узагальнюючи, можемо сказати, що ініціатори процесів, започаткованих на початку 70-х років заплатили за свою мужність високу ціну: їх звільняли, позбавляли можливості друкуватися, змушували до еміграції, виключали з університету тощо. А стосовно їх позицій, то варто відзначити, що окреслені ними питання стосовно прав меншин згодом стали головними цілями організованого руху з представництва інтересів угорців i навіть були значною мірою реалізовані у 1989-91-му роках.

Іштван Часар

Кафедра історії

та суспільних наук

Закарпатського угорського інституту

ім. Ф.Ракоці ІІ

Викладач