Про обряд тілоспалення давніх слов’ян Тисо-Дунайського басейну

Загальновідомо, що поняття «поховальний обряд» включає цілий комплекс обрядів, звичаїв, заборон, які здійснювалися зі смертю людини й до її поховання. У чисто археологічному аспекті цей термін стосується суми речових залишків від ритуальних дій і поховальних церемоній, здійснених у момент захоронення небіжчика.

Протягом VI–IX ст. поховальний обряд давніх слов’ян у регіоні оформився в цілий комплекс дій, пов’язаних з ушануванням предків та піклуванням про них у загробному житті. Він включав традиційний обряд від біологічної смерті небіжчика до його поховання в могилу, а також ритуальні дії, що згодом проводилися в пам’ять померлого. У зв’язку з їхнім розселенням на Балкани та Центральну Європу він зазнав значних змін. Під впливом культурного підґрунтя новозаселених територій, поховального ритуалу місцевого й сусіднього населення традиційний слов’янський втрачав старі та набував нових деталей, що врешті привело до заміни тілопального на тілопокладальний спосіб поховання. На жаль, поховальні пам’ятки давніх слов’ян Тисо-Дунайського басейну вивчені нерівномірно. Найкраще досліджені в регіоні некрополі в Південно-Західній Словаччині. Але це аж ніяк не значить, що вони відсутні в Центральній, Східній Словаччині, на Закарпатті, Трансильванії (північно-східна Румунія), Задунав’ї (Угорщина).

На питання, чому слов’яни спалювали мертвих, у науковій літературі існує багато різних думок. Одні вважають, що кремація відбувалась як чисто гігієнічний ритуал, який має коріння в стародавній культурі предків, інші підкреслюють значення вогню як очисного засобу чи намагаються пояснити виникнення ритуалу страхом перед померлими. На наш погляд, ця проблема не може вирішуватися однозначно. У той час у слов’ян форми релігійних вірувань були досить складними. Вони закріпилися в релігійних поглядах, які диктували, у свою чергу, здійснення того, а не іншого обряду.

У традиційному тілопальному способі поховання виділяються такі типи: безкурганні (ґрунтові) і курганні. Безкурганні тілопальні поховання в Тисо-Дунайському басейні вивчені досить слабо, їх відомо поки що найменше. Частина вчених схильна пов’язувати такі поховання з появою давніх слов’ян у цьому регіоні. Характерною особливістю безкурганних поховань було розміщення залишків кремації у вигляді кальцинованих кісток у неглибоких ямках або глиняних урнах без будь-яких зовнішніх ознак на місці поховання. Імовірно, первісні місця поховань позначалися певними знаками, що зникли з плином часу.

Залежно від місця розміщення останків від кремації тілопальні безкурганні поховання поділяються на урнові й безурнові (ямкові). Притаманним для перших було розміщення останків від кремації в глиняних урнах або їхніх нижніх частинах – денцях. Урни з прахом заривалися в ямки завглибшки від 0,25 до 0,6 м. Це були невеликі за розмірами могильники, які, за сучасними даними, налічували не більше 20 поховань. Як правило, вони розташовувалися поблизу поселень, інколи знаходилися поміж житлами.

В Ужгороді було виявлено тілопальний некрополь з урновими похованнями. За даними Ф.Потушняка, вони знаходилися на глибині 1,5 м від сучасної поверхні. Звісно, така глибина розміщення кераміки не характерна для урнових поховань. Обстеження місцевості показало, що тут ідеться про ґрунтові наноси річки Уж під час повеней. На місці виявлення урн, як повідомляв учений, знаходилися залишки вогнища у вигляді попелу, деревних вугликів, обпаленої глини. У центральній частині вогнища була кам’яна вимостка округлої форми діаметром 3 м. Посеред вогнища лежав горщик, наповнений спаленими людськими кістками. На одній зі стінок горщика-урни знаходився навмисно пробитий отвір «для прогулянки душі». На віддалі 50 м від першого розміщувалося друге поховання.

На винятковість ритуалу поховання в Ужгороді у свій час звернула увагу російська дослідниця І.Русанова, що стало підставою для повторного перегляду документації та обстеження місцевості. Виявилося, що тут існувало також давньослов’янське поселення, на якому Ф.Потушняк помилково визначив розвали печей-кам’янок як кам’яні вимостки, а дерев’яні вуглики й обпалену глину як рештки кострища. Насправді ж тут може йтися про окремі урнові поховання, розташовані серед жител.

У поховальному обряді слов’янських могильників Словаччини переважали тілоспалення в урнах. До останніх інколи разом з перепаленими людськими кістками вкладали предмети побуту, прикраси, що побували у вогні. Значну кількість розрізнених урнових тілопальних поховань тут відкрито на слов’яно-аварських могильниках. Так, наприклад, на одному з найбільших некрополів у Девінскей Новей Всі (Західна Словаччина) із 875 могил 27 було урнових, тілопальних. В Угорщині окремі поховання з тілоспаленням відомі із с. Нодьпали та м. Кестхей. У Нодьпали недалеко від поховання з тілоспаленням ІХ ст. знаходилася поховальна ямка з розсипаним попелом. Аналогічні захоронення зафіксовано в м. Кестхей.

Інший тип розміщення останків – безурнові (ямкові). Для них притаманним є розміщення залишків від кремації в невеликих ямках завглибшки 0,25 – 0,6 м. Так, наприклад, Я.Пастор на слов’яно-аварському могильнику у Всехсватих (Східна Словаччина) виявив п’ять ямкових поховань, залишки тілоспалення яких були поміщені в ямки на глибину від 0,4 до 1 м.

Друга велика група представлена курганними могильниками з тілоспаленням. Як відомо, кургани є своєрідними спорудами, насипаними із землі, як правило, без будь-яких конструкцій. Насипи здебільшого однорідні, зверху задерновані. Ті, що мають великі розміри, складаються з кількох прошарків залежно від місцевості, на якій лежить та чи інша частина підошви кургану. Для спорудження останнього, як правило, обиралися підвищені місця, береги річок, потічків, схили плато. Курганні могильники різні за величиною, займали в середньому площу від 1 до 5 га, на якій могли розташовуватися від 20 до 90 курганів. Наприклад, могильник у Краловському Холмці (Східна Словаччина). Як правило, форма курганів округла, куполоподібна, але часто зустрічаються 1–3 кургани овальної форми. Насипи мають різні висоту й діаметр, у середньому їхні розміри коливаються від 0,2–0,3 до 2,5 м, діаметр становить від 3–8 до 15–18 м. Зафіксовано окремі кургани, наприклад, у Нушфалеу (Трансільванія) діаметром від 20–30, заввишки 5–8 м. Для їхнього спорудження, окрім глини, інколи використовувався пісок, що, як правило, чергувався з глиною. Відомі також випадки, коли використовувався камінь як крепіда. На території Східної Словаччини «кам’яні конструкції» відкрито в окремих курганах на могильнику в Краловському Холмці та Стреді-над-Бодрогом. Камені зафіксовано в кургані № 1 у Сомешені біля міста Клуж (Трансильванія). Тут на глибині 0,3 м у самому насипі кургану було викладено з каменів коло діаметром 1,5 м. Вони були обпалені, що, імовірно, свідчить про розкладання ритуального вогню.

Залежно від місця та способу розміщення останків від кремації під земляним насипом можна виділити такі варіанти: а) урновий; б) ямковий; в) на давньому горизонті; г) у дерев’яних домовинах і помостах. Урновий варіант характеризується розміщенням очищених від залишків кострища кальцинованих кісток у посудину-урну з подальшим її розташуванням на давньому горизонті підкурганної площі. У Верхньому Потиссі його відкриття належить Т.Легоцькому на Краловсько-Холмецькому могильнику та Й.Янковичу на некрополі в Червеньові.

При ямковому варіанті спалені кістки, очищені від кострища, поміщали в ямки, що були вириті на давньому горизонті підкурганної площі. Середні розміри ямок становили 0,4 м у діаметрі, 0,2–0,3 м завглибшки. Прикладом ямкового варіанту може служити курган № 4 на Краловсько-Холмецькому могильнику. Ямковий варіант має ще свій ямково-горизонтний підваріант. Він характеризується розміщенням залишків тілоспалення не тільки в ямках, але й розсіяно на давньому горизонті або зібраним на невеликі пригоршні.

Поховання на давньому горизонті характеризується перенесенням останків від кремації на місце, над яким насипався курганний насип. Останки переносилися або в очищеному вигляді, або разом із залишками кострища. Засвідчено випадки перенесення кострища в гарячому стані, свідченням чого є сліди слабого обпалення ґрунту на підкурганній площі.

Залежно від способу розміщення останків від кремації під курганним насипом можна виділити такі варіанти. По-перше, розсіяний, коли перепалені кістки й попіл розкидали на підкурганній площі. Такий спосіб поховання зафіксовано на двох курганах у Червеньові, двох у Зняцеві, двох у Краловському Холмці, у десяти курганах у Топольовці (Східна Словаччина). По-друге, поховання на купках, коли рештки ретельно перебраних кісток зсипалися на пригоршні в одному чи кількох місцях підкурганної площі. Такий спосіб поховання зафіксовано в трьох курганах (№№ 1, 4, 5) на Зняцівському та кургані № 5 на Червеньовському некрополях, на Краловсько-Холмецькому могильнику в курганах №№ 6, 8, 9, 10. По-третє, комбіновані поховання, в яких частина залишків від кремації поміщалася в ямки, а решта залишалася на пригоршнях.

Наступним варіантом слід вважати поховання, в яких рештки тілоспалення розміщалися між каменями або у своєрідних кам’яних скриньках. Прикладом цього можуть служити захоронення в курганах №№ 2, 5 на Краловсько-Холмецькому могильнику та в одному з курганів у Стреді-над-Бодрогом (Східна Словаччина), де спалені людські кістки знаходилися між каменями, що, вірогідно, входили до конструкції кургану.

Ще один тип поховання останків від кремації – це курганні поховання з дерев’яними конструкціями. Він зафіксований лише в південно-західній Трансильванії. У ньому виділяються два варіанти. По-перше, спорудження під курганним насипом прямокутного дощатого зруба, в який зсипали спалені людські кістки і супроводжуючі їх ритуальні речі, а потім перекривали дошками або кам’яними плитами. Некрополь з таким способом поховання відкрито в Нушфалеу. По-друге, над похованнями в неглибоких ямах, виритих у материку, споруджувалися дерев’яні помости. У центр помосту ставили урни з прахом, а по краях насипалися купки (пригоршні) спалених людських кісток з ритуальними речами. Могильник з таким способом поховання досліджено в Сомешені.

Таким чином, можна стверджувати, що наші предки розробили регламентовану систему ритуальних дій, пов’язаних зі смертю та похованням померлого члена сім’ї або общини.

Павло ПЕНЯК