Як планували свої поселення наші предки

Як відомо, слов’янські поселення VI–IX ст. розміщувалися переважно на похилих південних або східних схилах перших надзаплавних терас великих річок, їхніх приток, невеликих струмків, водоймищ поруч із джерелами питної води, в оточенні зручних для землеробства й випасу худоби земель.

Лише зрідка вони знаходяться на відкритих місцях високих плато. Поселення розташовувалися біля лісів, боліт, яруг, пагорбів. Так, про розміщення слов’янських поселень VI–VII ст. під захистом боліт і лісів повідомляють писемні джерела, зокрема візантійські автори. Описуючи життя слов’ян у VI ст., Йордан зазначав, що «замість укріплень у них болота і ліси». Маврикій писав, що «біля них (слов’янських поселень, – авт.) знаходяться ліси, болота або хащі очерету, а рядом досить густі ліси, звідки видно просування (нашого війська), тому вороги навіть з близької відстані легко можуть утекти під час наступу на них».

Поселення розміщені групами на відстані 0,5–3 км одне від другого. Вони невеликі за розмірами (0,5–1 га), жител у середньому від 15 до 20, але відомі селища як з меншою, так і більшою кількістю споруд. Невеликі розміри поселень VI–VII ст. та тонкошаровість свідчать про їхню відносну недовговічність існування. Що стосується поселень VIII–IX ст., то вони розміщалися в місцях, зручних для землеробства, скотарства, промислів. Зафіксовані на берегових схилах і терасах, площадках корінного берега, заплавних підвищеннях. Площа не перевищувала 3 га. Задокументовані як великі поселення з кількістю будов близько 100 і більше, так і невеликі, з 10–20 споруд. Однією із особливостей матеріальної культури поселень цього періоду було їх гніздове розташування, при якому вони зосереджувалися більш чи менш компактною групою в радіусі до 5–7 км від умовного центру гнізда. До їхнього складу входило, імовірно, не менше 8–10 споріднених синхронних поселень. Можна погодитися з думкою молдавського вченого І.Рафаловича, що гніздовий характер розташування поселень диктувався як військовою необхідністю, так і, вірогідно, пов’язується з патріархальним, соціальним і господарським ладом ранніх слов’ян.

Для поселень VI–VII ст. Тисо-Дунайського басейну виділено існування принаймні двох типів планування: рядового і кучного. На жаль, мала кількість розкопаних поселень (фактично повністю розкопаного поселення VI–VII ст. в Карпатській улоговині немає) та жител на них не дає можливості встановити тип планування. Чи житла на них були розташовані вуличним (рядовим) способом, чи вони споруджувалися скупченням по 3–4 і більше, до яких примикали господарські споруди, нині встановити важко. Ті дані, які є в нашому розпорядженні, свідчать, що тут (як і на своїй прабатьківщині) слов’яни застосовували другий спосіб, тобто скупчення невеликих груп поселень (від 3–4 до 7–8 жител) на відстані 1–2 км. Приклад цьому – розкопки поселень VI–VII ст. у селах Галоч та Холмок Ужгородського району. За результатами розкопок поселення Дунауйварош угорський археолог Іштван Бона встановив, що поселення мало кучне безсистемне планування, характерне для слов’янських селищ цього часу. Починаючи з VIII ст., як вважає І.Рафалович, на великих за площею поселеннях напівземлянки розташовуються гніздами по 5–8 жител. Угорські вчені Іштван Ерделі та Євгенія Сімонова під час розкопок поселення Гергельугорня (північно-східна Угорщина) встановили, що житла розташовувалися гніздовим способом і, на перший погляд, безсистемно. Біля жител нерідко знаходилися господарські споруди, створюючи разом з ними окремі житлово-господарські комплекси.

Комплекс археологічних ознак слов’янських пам’яток середини і третьої чверті І тис. н. е. на території Тисо-Дунайського басейну вказує на те, що він є спорідненим із синхронними східнослов’янськими старожитностями. Це стосується топографії та стратиграфії поселень, житлового будівництва, господарства. Слов’янські селища розташовуються групами по 5–7 разом, займаючи низькі ділянки місцевості поблизу від річки. На площах, що не перевищують 2–3 га, у середньому нараховується від 15 до 30 синхронних житлових і господарських об’єктів при відсутності чіткого планування.

Як доведено дослідженнями словацьких археологів, ранньослов’янські поселення на території Словаччини не мають жодних укріплень, розташовані на схилах перших надзаплавних терас, на дюнах, зазвичай у межах заплав невеликих річок (Сомотор, Победім, Нітрянський Градок, Сіладіце, Пієштяни). Слов’янські поселення VI–IX ст. у Трансільванії (північно-східна Румунія) розташовані на мисах чи схилах узгір’їв, по долинах річок і потічків на першій і другій надзаплавних терасах пологих схилів.

Слов’янські поселення Закарпаття розташовувалися головним чином на низинній території, у родючих долинах річок, інколи на південних схилах Карпатських гір, придатних для землеробства і скотарства, невеличкими острівками, по 3–4, на відстані 1–4 км одне від одного. Прикладом такого розташування можуть служити поселення в Ужгороді на Радванці, Галагові, Замковій горі і біля с. Червеньово Мукачівського району. Площа поселень варіювалась від 1 до 3 га (наприклад, Чепа – близько 1 га, Галоч – близько 1 га, Павлово – 3 га, Федорово – 2 га, Велика Добронь – 2 га). Житла споруджувалися не вуличним типом, а гніздами, по 2–3 житла разом з господарськими будівлями. Залежно від природно-географічних умов поселення можна поділити на землеробські, що розташовувалися в низинній і передгірській місцевостях, та землеробсько-скотарські – у гірській. Перші – давні, вони виникли в період слов’янського заселення краю, другі – більш пізні, їхня поява пов’язується з утворенням Угорської ранньофеодальної держави.

Місця розташування поселень празького типу свідчать про те, що слов’яни на новозаселених територіях, як правило, селилися на раніше освоєних землях, які мали придатні землі, екологію, клімат для ведення землеробства. Переважна більшість ранньослов’янських поселень згаданого регіону розташовувалися по краях терас чи на піщаних підвищеннях і пов’язувалися з сіткою водних шляхів. Для поселень по краю терас можна припустити їхнє переміщення вздовж течії, а іноді повернення через деякий час на старе місце. Це переміщення, вірогідно, було обумовлене загальним характером життя й господарства, а також іншими факторами, наприклад, підняттям рівня ґрунтових вод. Можливість переміщення пояснюється тим, що в VI–VII ст. ще не існувало сформованої сітки поселень з усталеними зв’язками. З часом густота заселення робила такі пересування неможливими.

Забудова поселень була приблизно однаковою протягом усіх фаз розвитку слов’янської культури. Змінювалися в основному розміри поселень. Кожне з них потрібно вважати окремою одиницею, що утворилась як із забудованої території, так і з господарської площі – полів, лугів, пасовищ. Можна допустити, що поруч окремих жител завжди існували невеликі ділянки, які оброблялися. Тоді, ймовірно, що в поселень з меншою площею, але густішою забудовою більша частина оброблюваної ріллі зосереджувалася поза поселенням. При рідкій забудові більша частина цих ділянок могла бути включена просто до поселення.

Отже, забудова поселень у слов’ян Тисо-Дунайського басейну оформилася в чіткий, налагоджений механізм. Він відрізнявся від аналогічної забудови сусідів і пов’язувався з розселенням слов’ян на Балканах та в Центральній Європі протягом VI–VII ст.

Павло ПЕНЯК