Перші закарпатські заробітчани працювали на металургійних заводах та вугільних шахтах Америки

Між 1880 і 1921 роками понад 23,500,000 чоловік скористалися «Золотими дверима» в Америку, яка існувала завдяки ліберальній імміграційній політиці уряду США. Це були переважно вихідці з європейських країн, особливо збіднілих містечок і сіл Південної та Східної Європи. Серед них було й багато тисяч із Закарпаття.

Серед учених не викликає особливих дискусій той факт, що основний потік закарпатських заробітчан був спрямований у Сполучені Штати. У Канаді зупинявся тільки кожен десятий переселенець на Американський континент. Основна ж маса закарпатців осіла в 4 штатах США: Пенсільванії, Нью-Йорку, Нью-Джерсі та Огайо. Причому кожен другий – у Пенсільванії.

Перші закарпатські заробітчани, які прибули в Сполучені Штати на початку 1870-х років, селилися переважно у Новій Англії і наймалися на ферми або на важкі роботи в портових містах. Однак після 1877 р., коли закарпатці попрямували до вугільних і металургійних регіонів, усе змінилося. Протягом 1880–90-х років вони освоювали вугледобувний пояс Східної Пенсільванії навколо Скрентона та Вілкс-Баррі. Статистичні дані, зібрані американськими істориками, свідчать, що в «антрацит», або регіон «твердого вугілля», упродовж 1880 р. прибуло до 1,000 закарпатців, у 1890-му їх було вже 20,000, а в 1900-му – 40,000. Часто їх заохочували листи від друзів і рідних, а також різні посередники від американських промисловців та агенти пароплавних компаній, які набирали молодих людей у закарпатських селах.

На рубежі століть новим центром стала Західна Пенсільванія, особливо Пітсбург та його околиці, такі, як: Хомстед, Мунхал, Маккіспорт, Маккіс-Рок, Монесен, Бреддок, Клартон та інші. У цих місцях, як і в Джонстауні, що за 75 миль на схід, були металургійні заводи та інші пов’язані з ними галузі промисловості, які пропонували роботу. Переважно вихідці із сіл, у США закарпатські заробітчани потрапляли у вир міського життя. Тут вони ставали членами робочого класу, змушені були працювати на шахтах, металургійних заводах, залізницях і фабриках.

В Америці заробітчани зіткнулися з різними проблемами. Вони не мали відповідної кваліфікації, не контактували з корінними робітниками. Мовні та культурні бар’єри призвели до особливо значного економічного визиску та приниження. Як пише К. Вівіан, у типових металургійних і вугледобувних містах Пенсільванії люди були розділені на три основні групи громадян: американців, іноземців та кольорових. У житті, на роботі та в суспільних заходах «іноземці» тримались окремо, були позбавлені кар’єрного зростання і рівної оплати праці.  На початку ХХ ст. при 9–12-годинному робочому дні вони заробляли по мінімуму в той час, як місцеві робітники отримували в рази більше. Д. Фітч, котрий досліджував кожен завод у районі Піттсбурга, повідомив, що не бачив жодного слов’янського чоловіка, який би займав кваліфіковану посаду на підприємстві. Ці розбіжності були вирішальними в моменти, коли відбувалися страйки.

Закарпатські заробітчани не підозрювали, що фактично являли собою надзвичайно корисне джерело трудових ресурсів для американських промисловців. Цю велику масу дешевої робочої сили багаті магнати, висміяні американською пресою як «Барони Грабіжники», упродовж президентства Теодора Рузвельта використовували, щоб не платити більше корінним робітникам, і в надії зламати тоді ще хитку систему профспілок. Звичайно, така економічна тактика не залишилася поза увагою американців, тому заробітчани отримали ярлики «руйнівники страйків» («strike breakers») або «струпи» («scabs»). На біду закарпатців, численні американські газети й навіть історики стверджували, що заробітчани ввозяться як штрейкбрехери і знижують рівень життя американських робітників. Однак, будучи протягом довгого часу об’єктом несправедливості та зловживань у руках американців, закарпатські заробітчани насправді зробили значний внесок у кінцевий успіх профспілок Пенсільванії. До профспілкового руху і промислових війн вони долучилися тільки після І Світової війни. Фактично історія показує, що, коли закарпатці почали усвідомлювати, яким чином їх використовують американські металургійні та видобувні компанії, вони стали вірними прибічниками системи профспілок і зарекомендували себе стійкими й рішучими під час страйків.

Інтенсивність праці, її виснажливість були настільки великими, що фізично здорові люди не витримували більше 2–3-х років і втрачали здоров’я. Нерідко траплялися нещасні випадки, оскільки були відсутні заходи з техніки безпеки. Рідні часто одержували трагічні звістки. У січні 1908 р. ужгородська газета «Ung» повідомляла, що на шахті серед загиблих унаслідок вибуху був 21 уродженець Ужанського комітату. В іншому випадку серед загиблих 300 шахтарів у підземеллі навічно залишилося 19 закарпатців.

Таким чином, закарпатські заробітчани в умовах американської дійсності без промислової кваліфікації отримували найнебезпечнішу або чорну роботу за найнижчу оплату, а також гірші умови життя. Часом вони навіть просили небезпечну роботу, тому що за неї платили більше. Заробітчан могли вигнати без будь-яких пояснень, могли не дати заробітну плату. Часті кризи, що стрясали економіку США, прирікали їх на безробіття, убогість і голод.

Звичайно, у США оплата праці та в цілому рівень заробітку були значно вищими, ніж на Батьківщині. Так, коли сільськогосподарський робітник удома отримував не більше 1 крони на день, то за океаном заробіток сягав 2–3 доларів, що в кілька разів перевищувало домашній рівень. В Угорщині русин працював би 14 годин, щоб заробити 25–35 центів. Ті ж гроші могли бути отримані в Америці за одну годину (в 1911 р. денна зарплата гірника, наприклад, становила $ 1.98).  Саме тому дедалі більше новоприбулих вирішували залишитися у Сполучених Штатах.

Деякі сучасні дослідники повідомляють, що закарпатські заробітчани не дотримувалися стандартного американського набору культурних цінностей, переслідували індивідуальний успіх через формальну освіту і професійне просування. На початку ХХ ст. через упередження і стереотипи того часу як з боку «американців», так і «іноземців» ці шляхи успіху не були реально доступними закарпатцям. Частково через етнічну традицію, частково з необхідності вони навчилися виживати за рахунок колективних сімейних зусиль, хорошої репутації та статусу в межах свого етнічного кола. При цьому найголовнішими цінностями в житті були родина, дім і повага земляків.

Більшість закарпатських заробітчан ніколи не відмовлялися від боротьби, коли наставали важкі часи, вони трималися стійкіше і продовжували наполегливо просуватися по власному унікальному шляху до своєї «американської мрії». А через неможливість повернутися на Батьківщину після початку І Світової війни майже всі закарпатці, котрі перебували в США, почали сприймати цю країну  як місце свого постійного проживання.

Руслан ФАТУЛА