https://rx.ua
3188
14:31 16.052021

Історія Гуняді: село – українське, назва – угорська

Історія 20130

Селу Гуняді, що на Берегівщині, тільки 93 роки. Хоча довкола стародавні угорські села. Цікаво, що назва угорська, а жителі – україномовні. У бесіді багатьох гунядівців легко впізнавана іршавська, мукачівська, міжгірська говірки. Так, їхні предки були уродженцями цих районів. Є декілька осіб з угорських родин сусідніх сіл, але угорською не володіють. Назва походить від угорського прізвища Гуняді – аристократичного роду, який у минулому володів навколишніми землями. Глибинка тиха, затишна, невелика, компактна, має протяжність 1,8 км.

Хлібом-сіллю зустрічають, з Богом проводжають

Кореспондент «Карпатського об’єктива» побувала в цьому молодому населеному пункті Закарпатської області. До Угорщини рукою подати – видно гори і поля. До найближчого села Мочола – 1,5 км, до Берегова – 7 км. На початку села встановлено хрест та вказівник. На ньому написано «Щирим серцем Вас вітають Гуняді Hunyadi. Хлібом, сіллю зустрічаєм». Назва села написана українською та угорською. На другому боці вказівника побажання «Щасливої дороги! З Богом». Майорить жовто-блакитний стяг України.

Село газифіковане. «У квітні 2004 року четверо чоловік створили кооператив, а у вересні ми вже мали газ. За п’ять місяців! Це рекорд! Такого не було в жодному селі. Ми хотіли мати газ, отож самоорганізувалися, купили труби, рили траншеї. З хижі платили в середньому по 900 грн. На той час то були великі гроші. З Мочоли до Гуняді самі тягли газопровід протяжністю 1,5 км», – розповів Іван Грицищук, 49 років.

Нема проблем і з питною водою – у кожному дворі свердловина. Проблема села – стан доріг, точніше сказати «бездоріжжя». Сільська дорога в суцільних ямах. «Влада щоразу обіцяє відремонтувати асфальтове покриття, але чомусь слово не тримає. Ті солодкі обіцянки чуємо з року в рік, під час усіх передвиборчих кампаній. Ходити та їздити треба, по цих вибоїнах машині амба раз-два, отож згуртовуємося і латаємо. Торік тричі латали, бетонували, сусідка дала бетономішалку, друга – електрику, я принесла гостину», – каже Віта, дружина Івана.

На вулиці один будинок

Хутір Гуняди заснований у 1927 році владою Чехословацької Республіки. Першими мешканцями було шість родин переселенців з гірських малоземельних районів Закарпаття: Юрик, Плиска, Кондрич, Кикина, Федур, Німець. У часи радянської влади хутір Гуняди входив до складу села Мочола як окрема вулиця. Статус населеного пункту село отримало рішенням президії Закарпатської обласної ради народних депутатів №37 від 14 листопада 1990 року, належало до Мочолянської сільради.

– У радянські часи була тільки вулиця імені першого космонавта. Тепер три: Лужанська, Гагаріна, Молодіжна. Назва Молодіжної недоречна, бо молоді нема, та й на цій вулиці лише один будинок, нею йдемо на цвинтар, – зауважує мій співрозмовник Іван Іванович. – Поштових адрес 110, але чимало дворогосподарств мають спільний двір та господарські споруди – хлів, комору. Десять чи навіть 12 хат стоять порожні, у кількох живе по одній бабі. Найстаршій – 91 рік. Загалом у селі проживає 325 чоловік.

Анна Попович дивиться за порядком у церкві

Творці та свідки історії

70-річна Анна Попович добре знає історію села та свій родовід. Її дід Михайло Бланер та баба Анна (у дівоцтві Полончак) приїхали в Гуняді з Родникової Гути Свалявського району.

– 1927-го пан Гуняді дав оголошення в Ужгороді, що хто хоче купити землю на низині і туй ґаздувати. Першим у село прийшов Іван Юрик із Вучкового, що на Міжгірщині. 1928 року тут купили землю чотири родини. Мій дідик прийшов 1929-го з двома синами: моєму няньові, Михайлу, було 6 років, а стрийові, Йовшкові, – лише рік. Дідо продав худобу в Гуті, за ті гроші купив тут хижу і 6 уґрів землі, то було десь 4 гектари. Дідик привів сюди й інших односельчан. Люди робили на землі, з неї і жили, – розповіла Анна Михайлівна.

18-річний Михайло Бланер пішов на фронт. Зазнав поранення. У кінці 1945-го повернувся з війни до рідного села. 6 лютого 1948 року одружився із Поланьов Гутник з Нижнього Коропця Мукачівського району. Михайло з дружиною жив біля батьків. Любив худобу, працю на землі.

– У жовтні 1948-го мамка народила першу дівочку, айбо вона померла через три місяці. 15 грудня 1950-го народила мене. Нянько назвав ня на честь своєї матері, – гордо каже пані Анна. У сім’ї вона була одиначкою. – Як прийшла сюди радянська влада, від людей забрали худобу, плуги, залишили одну корову й одну свиню. 1948 року нянько узяв земельну ділянку і поклав хижу з вальок (саману). У 1976-му ми з чоловіком построїли хижу з кірпіча коло нянька. Тепер живу в хижі нянька, а мої діти – у моїй. Нянько пішов у колгосп їздовим, робив майже до 70 років. Уявіть собі: наш колгосп мав 18 пар коней.

Мій нянько був інтересним чоловіком. Не курив, міг випити 25 грам, максимум децу. Ветеран війни, інвалід. У 80 років пішов до зубного, а той аж зачудувався, ож у діда всі зуби на місці. Ніколи не чистив зуби пастами, зубна щітка не була в його роті ани єден раз, мив та полоскав молоком і водою. Мав таку міцну емаль. Ниґда не жалувався на жолудок: міг їсти солодкий колач із кремом та кваснов капустов. Після вечері випивав трилітрову банку квасного молока. «Молоко все переробить», – казав і лягав спати. Рано йшов до коней, робив цілий день. Прожив 82 роки, серце мав здорове. У землю пішов від простати. Помер 22 липня 2005 року.

– Мій дід воював, був розвідником. 9 травня йшов на зустріч, приносив одну гвоздику, медаль, грамоту. Нагородами дуже гордився, – пригадала його онука Віта. – Отримав поранення в 1944 році, лежав у госпіталі в Гайсині Вінницької області. Мав прострелену ногу. У кінці 80-х хотів виходити інвалідність і отримати «Запорожця». Поїхав в Ужгород. Там попросили пред’явити бодай якийсь документ. Дід вийняв із ташки газету, а там довідка про те, що був поранений осколком від вибуху снаряда, отримав такі-то травми, лікувався. Та жінка аж здивувалася, що чоловік мав таку довідку. Він міг отримувати інвалідну пенсію й мати пільги ще при Союзі, але не був користолюбивим. Поки дідо виходив та зібрав необхідні документи, то Союз розпався, і він так і не отримав бажаного «запчика».

Анна Попович дивиться за порядком у церкві

Гунядівці сподіваються, що після об’єднання з територіальними громадами знайдуться кошти для облагородження свого села та ремонту дороги, яка є не просто сільською дорогою, а об’їзною. Вона веде на Бадалово, Варієво, Боржаву та Виноградівщину. Гуняді має всі передумови для розвитку зеленого туризму. Отож керівництву Великобийганської ОТГ треба не баритися, а братися до діла.

У школі навчається семеро учнів

На території Гуняді була велика будівля, її пани використовували як літню фазенду. Перших жителів поселили сюди. Люди жили тут як у гуртожитку. Потім приміщення стало сільським клубом. Тут завжди облаштовують виборчу дільницю, здійснювати волевиявлення зручно. Нещодавно етернітовий дах замінили на сучасну металочерепицю. У селі 284 виборці, на минулих виборах до органів місцевого самоврядування взяли участь 124. Так, менше половини, бо люди перебували на заробітках за кордоном.

У 1932 році зусиллями чехословацької влади була побудована невеличка школа з українською мовою навчання. Функціонує й досі, на сьогодні в ній навчається семеро дітей з 1-го по 4-й клас. Шестеро першачків навчаються в Берегові, де працюють їхні батьки.

На будинку оригінальної форми написано: «Державна школа». Наразі працюють тут директорка та техпрацівниця. Школу неодноразово намагалися закрити, але люди щоразу відстоювали. Чехи підходили до всього раціонально: пічку поставили не в класі, а в коридорі. Це для того, аби учні не обпеклися й аби прибиральниця не заважала навчальному процесу. Туалет усередині, а не на вулиці.

– Рівень освіти високий. Початкова школа дала нам і нашим дітям хорошу базу. В селі немає жодної сім’ї без технікуму чи училища. Вищу освіту здобули понад 30% жителів, дехто має й два дипломи, – з гордістю каже Іван Грицищук. Він закінчив із червоним дипломом Мукачівський радгосп-технікум за спеціальністю «агроном». За співбесідою поступив до сільськогосподарського інституту в м. Дубляни. – Наприклад, наша донька Галина отримала дуже хороші ази англійської, навіть кращі, як учні берегівських шкіл. Плакала, що у Берегові не викликають її до дошки, а у селі на кожному уроці відповідала, учителька могла приділити увагу всім учням. Гунядівці – пробивні люди: у житті реалізовують себе, досягають успіху, будують кар’єру. В минулому багато подалося в правоохоронні органи. Цікавий такий факт: 12 міліціонерів із села! Один став заступником начальника карного розшуку, інший – заступник начальника міліції. Для водіїв це було добре, бо коли гаїшники зупиняли порушників Правил дорожнього руху (ПДР) і чули, що водій з Гуняді, то казали: «Іди геть!», бо знали, що хтось прийде й «відмаже», – посміхається мій співрозмовник.

Утримувати церкву малій громаді складно

У селі діє невелика дерев’яна православна церква зі старовинним іконостасом ХVІІІ ст. Сакральна споруда виконана в притаманному для гірського Закарпаття стилі, не типовому для Берегівщини. Двозрубна споруда складається з прямокутної в плані нави і п’ятигранного вівтарного зрубу. Ґанок засклено. Стіни оббито «клинами», пофарбовано сіро-стальним, а дахи і вежу – бляхою. Юрик та Плиска із Вучкового Міжгірського району розібрали стару церкву і по Тисі сплавили на бокорах 1938-го.

За порядком у церкві дивиться Анна Попович. Вона і прибиральниця, і касир, і дякýє. Її мама була церковною жінкою, дякувала, співала. Мала дуже файний голос. Попи, котрі її знали, казали: «Нема Поланьки, то й голоса ниє в церкві». Поланя померла 2002 року, мала цукровий діабет, ніхто про її недугу не знав, бо вона не хотіла йти до лікарів. Хворобу запустила, лікарі мусили відрізати їй ногу. Останні роки життя провела в інвалідному візку.

«Моя прабабка на Гуті (Родникова Гута, що на Свалявщині) прожила 97 років і померла на ногах, теж ходила до церкви. У нашій файті всі довгожителі і всі побожні. Мені лише 70. Прошу Бога дожити до сто років, маву щи много чого зробити, треба дивитися за церквою», – оптимістично заявила пані Анна.

Голова церковної двадцятки – Юрій Кедьо. Односельчани кажуть, що «церква на ньому». Чоловік переймається церковними справами, допомагає фінансово, за власні кошти встановив хрест на території храму Господнього. Дбає і про рідне село.

– Наша церква дуже файна, у ній тепло, провели парове опалення, затишно. Малій громаді утримувати церкву тяжко: треба заплатити і за світло, і за газ, купити свічки. На рік якщо є одні хрестини, то й те добре. Молоді йдуть вінчатися до Берегова, кажуть, що це мала церква. За такі слова душа ня болить. Доки буду бировати, доти буду церкву доглядати і все робити, аби діяла, бо село не може бути без церкви. Дзвонар помер, нема кому дзвонити, прийдеся мені ще і дзвонити, – розводить руками Анна Михайлівна. – Церква Вознесенська, але престольний празник маємо на Святу Трійцю. Мій няньо ходив усяди на храмові празники, казав: «Най буде і у вас празник, най люди приходять і до нас». Громада вирішила, що престольний празник будеме святкувати на Зелену Неділю. Приходять попи із довколишніх сіл, процесії. Празнуємо як і другі – з колачами, бутербродами, солодкими водами. Хочемо, аби люди йшли до нас і розділили радість на празник. Гроші, які подарують на празник, на Різдво та Пасху, розподіляємо на цілий рік. Купуємо, що треба, до церкви, платимо за світло, газ, оплачуємо священника. Він приходить раз на місяць, служить ще в Бадові.

Церква дихає історією, подорожуючим та туристам, а також тим, хто цікавиться сакральними спорудами, мистецтвом, варто її відвідати.

У деяких джерелах написано, що в селі 1997 року почато спорудження греко-католицької церкви, але це не відповідає дійсності.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах
Головне