Костянтин Бернякович як дослідник минувшини закарпатського краю

Як відомо, майже тисячолітнє перебування Закарпаття в складі різних іноземних держав у червні 1945 року завершилося возз’єднанням з Україною. Після буремних років Другої світової війни розпочалися відбудова й відновлення роботи економіки, культурно-освітніх установ краю, у тому числі й музеїв. На базі колекцій ужгородського природничо-етнографічного музею наприкінці 1945-го був створений Закарпатський краєзнавчий музей (нині комунальний заклад «Закарпатський краєзнавчий музей ім. Т.Легоцького»). У 1950 році його фонди поповнилися матеріалами мукачівського історичного музею ім. Т.Легоцького. Особливу цінність становила археологічна колекція, зібрана з другої половини ХІХ ст. Т.Легоцьким, Й.Янковичем, Й.Мігаликом, братами Затлукалами, Й.Пастором та ін.

У червні 1947 року Міністерство культури УРСР направило на роботу в музей випускника історичного факультету Ленінградського університету Костянтина Берняковича, який був одним із тих кільканадцяти студентів, які спеціалізувалися з археології. На час приїзду в Ужгород він мав уже чималий досвід проведення польових розкопок, здобутий в експедиціях таких відомих учених ленінградської школи, як М.Артамонов, М.Каргер та ін. Освічений, комунікабельний, доброзичливий веселун К.Бернякович (його було призначено на посаду завідувача відділу історії, а згодом – заступником директора) швидко знайшов спільну мову з науковими співробітниками музею та населенням на місцях розкопок.

Звісно, напрям і вибір пошукових робіт музейного працівника диктувався наявністю чи відсутністю археологічних артефактів для побудови експозиції того чи іншого періоду стародавньої історії краю. Цього не міг оминути і К.Бернякович, про що свідчать пошукові роботи, які охоплюють публікації результатів розкопок, починаючи від неоліту до раннього середньовіччя.

Відсутність польової документації та наявність у фондах музею речового матеріалу з попередніх розкопок на поселеннях доби неоліту та енеоліту на Малій горі в Мукачеві, курганних могильників раннього залізного віку в селах Колодне, Дунковиця Іршавського району змусили К.Берняковича провести в 1948 і 1952 роках розвідкові розкопки з метою встановлення хронології та культурної належності цих пам’яток. Результатом пошуків стало віднесення поселення на Малій горі до найдавніших на теренах краю. У керамічному матеріалі вчений вбачав близьку спільність з ранньотрипільськими й давньотиськими комплексами Центральної та Східної Європи. Що стосується енеолітичного шару поселення, то його, на погляд дослідника, слід віднести до перехідного етапу від пізнього неоліту (потиська культура) до доби енеоліту.

Розкопки в 1952 році п’яти курганів у Колодному засвідчили, що основним ритуалом поховання було тілоспалення, яке здійснювалося на місці поховання або на стороні. Залишки кремації у вигляді кальцинованих кісток розміщалися в ямках або розсіювалися на підкурганній площі, поховання супроводжувалися посудинами-приставками. На думку археолога, кераміка являла собою перехідний тип від гальштату до латену й дала змогу датувати некрополь IV–III ст. до н.е. Того ж року К.Бернякович разом з Ф.Потушняком вивчав два кургани в Дунковиці. Перший з них виявився кенотафом, а інший – тілопальним з розміщенням залишків кремації в нижній частині горщика-урни, що була прикрита уламком від миски. Учений датував цей курган VI–V ст. до н.е. і вважав його належним носіям куштановицької культури.

У 1952-му К.Бернякович здійснив рятувальні розкопки в Ужгороді по вул. Капітульній, де будувався дитячий дошкільний заклад. Тут було виявлено два житла напівземлянкового типу, всередині яких у неглибоких ямках знаходилися вогнища. Поруч із житлами зафіксували господарські ями. Кераміка (горщики, амфори, миски) мала чорне лощення, була орнаментована канелюрами, рельєфними виступами на стінках, концентричними виступами. Цю пам’ятку віднесли до культури Гава-Голігради і датували XI–VIII ст. до н.е.

Працюючи в музеї, К.Бернякович зацікавився й почав вивчати велику колекцію бронзових скарбів, яка зберігалася у фондах і була однією з найбільших в Україні. Підсумком кількарічної роботи став вихід у видавничий світ фундаментальної монографії «Скарби доби бронзи з правого берега Верхньої Тиси (Закарпатська область, УРСР) ». У 1960 році вона була опублікована в Словаччині німецькою, а в 1961-му – словацькою мовами. Спираючись на хронологічні схеми Я.Ейснера та Я.Бема, дослідник запропонував свій поділ бронзових скарбів Закарпаття: доба середньої бронзи (1500–1200 рр. до н.е.), доба пізньої бронзи з двома періодами (перший – 1200–900 рр. до н.е., другий – 900–650/ 600 рр. до н.е.).

К.Бернякович добре розумів, що для Закарпаття однією з найактуальніших є проблема вивчення ранньослов’янських і києворуських старожитностей, наявність яких у період входження краю до складу Угорщини заперечувалася, а пошуки навмисно ігнорувалися. У роки перебування регіону в складі Чехословаччини було зібрано чимало слов’янських артефактів і розпочато розкопки курганного могильника в Червеневі Мукачівського району. Але їх виявилося недостатньо, щоб аргументовано відповісти на питання, коли та які слов’яни заселили Закарпаття, як у подальшому відбувалося формування середньовічної культури.

Протягом 1947–1955 років К.Бернякович відкрив слов’янське поселення в Червеньові Мукачівського району, частково дослідив укріплене поселення на Замковій горі в Ужгороді, селище на Радванці. У центральному дворику Ужгородського замку провів розкопки на обмеженій площі розміром 3х2 м. Другий шар завтовшки 0,7 м виявився належним князівській добі й містив значну кількість деревного вугілля, попелу, речові знахідки (залізний ніж, ковані цвяхи, уламки залізних підков, бронзову підвіску ІХ–Х ст., фрагменти кружальної товсто- і тонкостінної кераміки, що була орнаментована хвилястими й горизонтальними лініями). Культурний шар і знайдені речі дослідник датував ІХ–ХІІІ ст. і вважав їх за давньоруські.

У 1950 році К.Бернякович досліджував слов’янське поселення на Радванці в Ужгороді, де виявили два житла, одне з яких із господарською прибудовою. Це була споруда напівземлянкового типу зі зрубною конструкцією стін, підквадратної форми розміром 4,5х4,2 м, у центрі якої розташовувалася піч-кам’янка. У заповненні житла було зібрано значну кількість ліпної та кружальної кераміки, що походила від горщиків, мисок та сковорідок. Орнаментований посуд був оздоблений хвилястим, лінійним або комбінованим орнаментом. Із речових знахідок можна назвати залізні ножі, наконечники стріл, цвяхи, пряслиця, точильні камені і бруски, фрагмент жорна. Проведений аналіз усього комплексу знахідок дозволив ученому зарахувати його до старожитностей типу Луки-Райковецької й датувати VIII–IX ст.

За період своєї діяльності К.Бернякович зробив посильний внесок у вивчення давнього минулого та становлення археологічної науки краю. Не всі висловлені думки витримали перевірку часом, однак цінність їх у тому, що вони стали вагомим ланцюжком у правдивому відтворенні стародавньої історії Закарпаття. Обсяг статті не дозволяє розглянути діяльність К.Берняковича поза межами краю. Вона теж багатогранна й заслуговує на окреме висвітлення.

Павло ПЕНЯК