Пекло закарпатських угорців та німців

Наприкінці Другої світової війни Карпатський басейн охопила хвиля антиугорського та антинімецького насильства. Жорстокі, холоднокровні злодіяння, вчинені зі сліпою люттю радянською, румунською, чехословацькою та югославською владою, увійшли в історію як серйозні військові злочини.

У контексті так званих «маленьких робіт» зазвичай пригадується депортація закарпатських чоловіків від 18 до 50 років угорського та німецького походження. Проте репресії чоловіків призовного віку в той час зачепили й угорські міста Варашоршнамень, Фегердярмат, Вельке Капушани (нині Словаччина) та території, «подаровані» Румунії в Тріаноні.

Згідно з наказом № 0036 4-го Українського фронту від 13 листопада, відібрані для депортації цивільні особи мали з’явитися на вказані збірні пункти під приводом «маленьких робіт» – триденних відновлювальних робіт. Там на людей чекали озброєні охоронці й під конвоєм відвозили до концентраційного табору в Сваляві, куди, крім закарпатців, потрапили чоловіки призовного віку зі згаданих областей Угорщини, Словаччини та Румунії. Прибулих зустрічали бруд, холод та повна відсутність елементарної гігієни. Ослаблені в’язні гинули також від спалаху епідемії тифу. Далі чоловіків гнали пішки через Карпати до збірно-розподільчих таборів у Новому та Старому Самборі, де їх вантажили у вагони для худоби й перевозили до таборів для військовополонених ГУПВІ (Головне управління у справах військовополонених та інтернованих військових НКВС). Через відсутність їжі та холод багато чоловіків помирало в дорозі, а в трудових таборах в’язні, яких розмістили в ледь опалюваних бараках і тримали в бруді, були змушені виконувати важку роботу. Тому депортовані продовжували гинути й надалі. Із Закарпаття таким чином вивезли близько 40 тисяч угорців, а ті, хто вижив у цьому пеклі, повернулися додому хворими.

В Угорщині, згідно з наказом № 0060 2-го і 3-го Українського фронту від 22 грудня 1944 року, збирали чоловіків німецького походження віком від 17 до 45 років та жінок німецького походження від 18 до 30 років. Під приводом «маленьких робіт» їх теж повели в різні концтабори, а звідти в табори ГУПВІ. Радянська влада визначала німецьке походження здебільшого за іменами, а там, де не вистачало німців чи угорців з німецькими іменами, доповнювала кількість в’язнів угорцями, забраними з фабрик, лікарень чи просто з вулиці. У концентраційних таборах панували такі самі умови, як у Сваляві, й оскільки умови транспортування також були жахливими, то в дорозі втрати людей збільшувалися. Багато хто загинув через важку примусову працю. З Угорщини вивезли близько 90 тисяч цивільних, зокрема з Будапешта – понад 100 тисяч. Усе через те, що після облоги маршал Малиновський у своєму рапорті написав про 138 тисяч військовополонених, але їх було значно менше, тому цю кількість доповнили цивільними жителями. Завданнями «маленьких робіт» були безкоштовна праця в’язнів, етнічні чистки, а стосовно Закарпаття – його плавне приєднання до Радянського Союзу та залякування тутешніх угорців.

На півдні звірства проти угорців, німців, хорватів та антикомуністичних сербських четників – грабунки, тортури, убивства, зґвалтування – почалися, коли восени 1944-го туди зайшли югославські комуністичні партизани та радянська армія. Узимку 1944–1945 років на угорців і німців на цих територіях чекало справжнє пекло. Військова влада, сформована з партизанів, запровадила військову адміністрацію. У концтаборах та поселеннях відбувалися масові тортури й убивства, незалежно від віку та статі. У багатьох випадках страти здійснювалися садистськими, варварськими способами. У деяких населених пунктах до вбивств долучалося й сербське населення. Узимку 1944–1945 років, за різними оцінками, було знищено від 20 до 50 тисяч угорців. В Угорщину втекло близько 80 тисяч угорців. Майже всі представники угорської інтелігенції або виїхали з південного регіону, або стали жертвами масових убивств. У таборах для інтернованих, що діяли в 1945–1948 роках, від голоду, холоду, епідемій, тортур, а також унаслідок розстрілів загинуло понад 70 тисяч угорських і німецьких полонених (переважно осіб похилого віку, жінок та дітей). Етнічний склад населення в південному регіоні був змінений силовим методом, тому можна стверджувати, що кривава «робота» югославських партизанів була етнічною чисткою з ознаками геноциду.

На півдні Трансильванії після переходу Румунії 23 серпня 1944 року на бік Радянського Союзу румунська влада почала інтернувати угорців, особливо інтелектуалів, а потім, під час просування військ, поширила цей процес і на північ регіону. Крім того, для підтримки румунських військ були створені добровольчі формування, які разом з радянською армією наступали на північну Трансильванію. Трансильванський добровольчий батальйон, заснований у Брашові та названий на честь ультраправого політика Юліу Маніу, тероризував угорське населення Секейського краю, здійснюючи у вересні – жовтні масові вбивства та грабежі. Румунський генштаб зрештою ліквідував цей підрозділ. Його командира та кількох членів засудили. Крім того, у північній Трансильванії інші групи, гвардійці Маніу та румунські жандарми також убивали угорців. Таку політику не сприйняла навіть радянська сторона, і зрештою румунській адміністрації на певний час було наказано залишити північну Трансильванію, але депортації тривали й надалі.

Зі словацької Верховини також були вивезені тисячі угорців. Спочатку до таборів ГУПВІ, а потім чехословацький уряд заснував 60 таборів для інтернованих, куди забирали переважно німців і меншу кількість угорців. Найбільший табір для інтернованих був створений у Петржалці. Із 27 червня 1945 року охорону там забезпечував 17-й полк 4-ї піхотної дивізії чехословацької армії. Надісланий з Праги підрозділ здобув сумнозвісну славу ще в дорозі. Потяг з угорцями та німцями, які під час війни опинилися в Чехії і прямували звідти додому, зупинили в Пршерові в Моравії. Мирних жителів, які хотіли повернутися до рідних домівок, вивели й розстріляли. Загалом 267 осіб, зокрема 120 жінок, 72 чоловіків та 75 дітей, у тому числі немовлят. У таборі в Петржалці було страчено сотні, а за деякими оцінками, тисячі переважно німецьких цивільних осіб та 90 угорців зі словацької Верховини, переданих радянською владою. Примусовий угорсько-словацький обмін населенням після Другої світової війни, який негативно вплинув на кількість угорців на Верховині, можна класифікувати як етнічну чистку, спрямовану на зменшення частки угорців у цьому регіоні.

Вибачення з боку країн, які вчиняли ці злочини, та їхніх правонаступників було б недостатнім. Необхідна виплата компенсацій родичам відомих жертв. А щодо невстановлених імен, то, крім виплат громадам, слід гарантувати права угорської нацменшини, яка проживала на територіях, що раніше належали Угорщині.

Мігай Лайош/Lajos Mihály/Kárpátalja hetilap