Угорська революція 1956 року та Закарпаття. ФОТО

Восени 1956 року в сусідній Угорщині спалахнуло потужне збройне постання проти радянської влади, придушити яке вдалося тільки за допомогою введення в країну багатотисячної озброєної до зубів радянської армії.

Восени 1956 року на вулицях Будапешта

У Будапешті та інших містах точилися жорстокі вуличні бої, унаслідок яких загинуло близько 2400 угорських повстанців і 600 радянських військовослужбовців. Понад 190 тисяч угорців були змушені тікати з Батьківщини і стали емігрантами. Прем’єр-міністр Угорщини Імре Надь і деякі міністри з його уряду були арештовані, засуджені й страчені в 1958 році. З кінця 1956 до 1959 року в країні тривали масові репресії, які охопили близько 35 тисяч осіб.

Однак попри поразку Угорська революція спричинила неабиякий вплив на світову політику й увійшла в історію як перший збройний виступ проти радянського тоталітаризму.

Українці фактично були з обох боків революції. Багато наших співвітчизників, яких у той час призвали до лав радянської армії, служили в дивізіях, що придушували повстання в Угорщині. Про перебіг революції та військові дії йдеться у спогадах багатьох українських радянських солдатів. Зокрема закарпатець Петро Зан, який у листопаді 1956 року служив у місті Ясберінь (Угорщина), згадує: «Лиха доля спіткала командира взводу старшого лейтенанта Чугунова. Наш командир став щоразу приносити різні речі, поцуплені з угорських магазинів. Та одного разу ледве дійшов, бо мав прострелені груди. І власне так і не дійшов, бо на вулиці впав мертвим. Нам сказали потім іншу версію (заготовлену на майбутнє) – начебто він ішов на переговори з угорцями й підступно був убитий. Але справжню історію знав кожен рядовий».

Вуличні бої повстанців проти радянської армії

У той же час із колишніх членів Української повстанської армії в еміграції було створено кілька батальйонів добровольців, які вирушили до Будапешта і взяли участь у кривавих боях проти радянських окупаційних військ. За деякими даними, вони обороняли мости через Дунай, що об’єднують дві частини угорської столиці – Буду і Пешт. Більшість з них загинули, пише Юрій Киричук в «Історії УПА».

Газета ОУН «Шлях перемоги» друкувала правдиві відомості про перебіг Угорської революції. А в грудні 1956 році в Мюнхені відбулася нарада членів Закордонних частин ОУН з питання угорського антикомуністичного повстання. Вони висловили невдоволення пасивною позицією країн Заходу та їхньою відмовою від активного втручання в розвиток подій. На конференції було вирішено встановити тісніші зв’язки з повстанцями на території Угорщини, а також з угорськими політичними емігрантами в Європі для обговорення спільних акцій проти СРСР та країн соціалістичного табору.

Сьогодні мало хто знає, але події в Угорщині мали широке відлуння й на Закарпатті. Старше покоління добре пам’ятає колони танків та військових, які восени 1956 року масово проходили через наш край. Але, окрім цього, були й такі люди, котрі стали безпосередніми учасниками історичних подій.

СРСР залучив потужний пропагандистський арсенал для висвітлення Угорської революції в бажаному для себе руслі. І здавалося, непохитна залізна завіса на міцному замку тримає інформаційні кордони Радянського Союзу. Однак правдиві відомості про повстання угорців восени 1956 року все одно швидко поширилися серед жителів Закарпаття. Це, у свою чергу, спричинило хвилю різного роду протестів і навіть антирадянських виступів з усіма можливими наслідками для їхніх учасників, котрі в підсумку потрапили під невблаганний прес радянської репресивної машини.

Один з учасників акцій протесту, закарпатець Шандор Мілован, який тоді був учнем виноградівської школи, пригадує, що про події в Угорщині вони дізналися із заборонених радіостанцій. «Ми слухали радіо – «Вільну Європу», Америку й особливо Югославію, – звідки йшли, на мій погляд, найбільш сильні новини. Адже Тіто був проти Сталіна». Ще один учасник протесту на Закарпатті Стефан Ормош під час допиту стверджував, що угорські громадяни підходили до кордону СРСР і вигукували в бік Закарпаття, щоб його населення повстало проти комуністів.

Відтак деякі наші краяни, серед яких представники як угорської, так і української молоді, вирішили організовано підтримати повстанців, пише в дослідженні про політичні репресії на Закарпатті в радянський період Сергій Гордійчук. Однією з форм протесту було об’єднання молодих людей у групи, які розклеювали антирадянські листівки. На Закарпатті існували чотири такі групи: виноградівська, галоцька, косинська, ужгородська.

Співробітники КДБ, які швидко дізналися про поширення серед закарпатців правдивої інформації про події в Угорщині, одразу почали складати списки неблагонадійних громадян, що відкрито або приховано виявили симпатію до революціонерів. Чимало з них отримали судові вироки, зокрема й за поширення революційних та антирадянських листівок.

Цікавим є факт, що вже в 1955 році, коли в Угорщині наростали революційні настрої, багато ужгородців знаходили на вулицях міста, біля своїх будинків та квартир листівки антирадянського характеру. Підозрюваними в їх написанні стали словак Нандор Беняк, житель Ужгорода, та українець Вінцент Орловський, житель с. Тур’ї-Ремети Перечинського району, пише Сергій Гордійчук. Як виявило слідство, навесні 1955 року в Ужгороді утворилася група, керівником якої був учень 10-го класу Нандор Беняк. Школярі займалися виготовленням антирадянських листівок, у котрих, зокрема, ішлося: «Під словом «мир» комуністи хочуть зробити нас, віруючих у Бога, своїми рабами! Американці хочуть дати нам волю і свободу! Передавайте далі». «Смерть комуністам!!! Хай живе американський уряд». Нандор Беняк зізнався, що таких листівок він і Вінцент Орловський написали близько 15. У деяких зверталися із закликом вступати до лав «нової визвольної армії». Закарпатський обласний суд у 1956 році виніс вирок, за яким Нандора Беняка й Вінцента Орловського засудили на 6 років, а Яноша-Тіберія Кулчара – на 4 роки ВТТ. У 1958-му вони були звільнені за амністією.

Під час революції в Угорщині восени 1956 року група учнів Виноградівської ЗОШ № 3 вирішила долучитися до повстання. До неї входили хлопці з 9–10-х класів Йожеф Ілейш, Янош Варга, Шандор Мілован, Стефан Дудаш, а також Золтан Ковач. Один із учасників тих подій Шандор Мілован в інтерв’ю «Карпатському об’єктиву» (листопад 2013 року) розповів: «23 жовтня в Угорщині почалося повстання, а у Виноградові вже 22 жовтня просто так дорогу перейти було неможливо, бо танк ішов за танком. Колони рухались у величезній кількості, щоб покарати уряд Угорщини. Тож придушити революцію вже вирішили. Були тут такі хлопці, які кидали в танки чорнило (тоді ще чорнилом писали), намагаючись потрапити у зірку. Танку нічого, але чорнило на червоній зірці – річ неприємна. І ось ми, група учнів із 5 чоловік, у виноградівській школі почали писати й розповсюджувати листівки із закликами: «Радянські війська, геть з Угорщини!», «Закарпаттю автономію!» та подібними політичними гаслами. Ці листівки розкидали й розклеювали на базарі. І недовго знадобилося КДБ, щоб розслідувати цю справу. Коли нас арештували, мені було 16 із половиною років. В Ужгороді проходив обласний суд. Один отримав 6 років, ми двоє – по 4 роки, та ще один – 3 роки. Із цих 4 років я відсидів майже 2. Якби не хрущовські часи (уже пройшов ХХ з’їзд, ХХІ…), ми б не вижили». Цікаво, що у львівській тюрмі, куди Шандор Мілован був направлений після вироку суду, закарпатських школярів зустрічали тріумфально. «Ми тоді мало розуміли політичну ситуацію в Західній Україні. Це було повною несподіванкою…» – згадує Шандор Мілован. Реабілітували всіх учасників групи Законом УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року.

Схожа група діяла і в селі Косино Берегівського району. Її членам інкримінували розповсюдження та виготовлення антирадянських листівок. Однак насправді вони встигли зробити лише одну листівку й одразу були викриті органами КДБ, пише дослідник Сергій Гордійчук. На допиті 31 жовтня 1957 року учасник групи Шандор Сейчі зазначив, що коли в Угорщині розпочався контрреволюційний виступ, з м. Мішкольц учасники революції організували радіопередачі, де називали себе борцями за вільну Угорщину. Почувши ці передачі, він захотів якимось чином допомогти повстанцям. Боротися з несправедливістю вони вирішили написанням листівки, яка була названа «Заклик!!!». 24 січня 1958 року Шандора Сейчі засудили на 6 років, а інших учасників групи – Стефана та Марію Ормош – на 4 роки кожного. Варто відзначити, що вони отримали такий же термін, як члени ужгородської групи, яка діяла набагато активніше.

Були зафіксовані й випадки індивідуального протесту. Наприклад, учителька Ілона Белла в 1956-му писала й поширювала антирадянські листівки. Її було засуджено на 3 роки. Під час допитів, які тривали півтора року, слідчі вдавалися до жорстоких тортур – робили ін’єкції та гасили сигарети на її тілі. За антирадянську агітацію також було засуджено ужгородського студента Володимира Маргітича. По 6 років отримали Янош Дорі та Євген Мельник за те, що в 1956-му поширювали й виготовляли листівки антирадянського характеру.

У період повстання в Угорщині тоталітарний тиск на Закарпатті значно посилився. Особливо активізувались органи КДБ, котрі могли заарештувати буквально за будь-який «неправильний вислів» на адресу радянської влади. Яскраво ілюструє ситуацію справа Петра Марченка, якого звинувачували в тому, що 31 жовтня 1956 року в приміщенні буфету № 18 у м. Ужгороді у присутності громадян він висловлював свої антирадянські погляди, спрямовані проти СРСР та його керівників, супроводжуючи все це нецензурними висловами на адресу КПРС. Проти нього дав свідчення відвідувач буфету. На їх основі цих свідчень 11 і 13 лютого Петра Марченка суд визнав винним та засудив на три роки. Реабілітований він у 1992-му.

Відлуння подій в Угорщині нагадувало про себе на Закарпатті й у наступні роки. Так, наприкінці 1957-го було заарештовано групу школярів у с. Галоч Ужгородського району. Учня 9-го класу Ужгородської вечірньої школи № 2 Іштван Пастеляка звинуватили в організації групи, метою якої була озброєна боротьба з радянською владою у випадку виникнення війни СРСР та західних держав або інших ускладнень чи напружень міжнародної обстановки. До неї ввійшли Тиберій Пердук, Ласло Молнар, Янош Сани та Ференц Деяк. Під час обшуку в них були вилучені гранати, порох, револьвери, багнети та ін. Але при проведенні експертизи зброї значна кількість виявилася непридатна для використання. До справи були долучені й написані Іштваном Пастеляком антирадянські листівки угорською мовою. У них він закликав населення Закарпаття починати боротьбу проти радянської влади, комуністичної партії і радянського уряду. За цією справою засудили двох людей: Іштвана Пастеляка до шести років колонії та Тиберія Пердука – до двох. Інші виступали як свідки. Ласло Молнар, якого не засудили, бо на той час йому ледве виповнилося 13, мав протягом року з’являтися на селищну раду для бесіди під керівництвом чергового офіцера КДБ.

Точна кількість репресованих, які виступали з різкою критикою влади СРСР через воєнні дії проти революціонерів в Угорщині, і досі залишається невідомою.

Водночас події в Будапешті 1956 року спричинили й ряд дезертирств закарпатських угорців з лав радянської армії, через небажання воювати проти своїх братів. Наприклад, на смерть за дезертирство в 1956-му було засуджено Йожефа Бучелло. Та, на щастя, після розстрілу він залишився живим, і його покарання було замінено на 35 років ВТТ у 7-му таборі Мордовської АР. В іншому випадку за дезертирство засуджено рядового Матяша Лукача, який отримав 4 роки Сибіру, однак згодом був амністований.

Меморіальна дошка на стіні Ужгородського сізо

У ході операції з придушення повстання наприкінці 1956 року радянські органи держбезпеки за вказівкою голови КДБ Івана Сєрова розпочали репресії проти активних діячів революційного руху. До середини листопада 1956-го було арештовано 1372 осіб. Частину з них (846 осіб) відправили на територію України й помістили в тюрми МВС Ужгорода та Стрия. У в’язниці Ужгорода та в міському КДБ були проведені численні жорстокі допити сотень угорських революціонерів. Декількох із них розстріляли просто в стінах Ужгородського СІЗО. Сьогодні на цій будівлі можна побачити меморіальну дошку на честь загиблих в Угорській революції. Ще один монумент, присвячений трагічним подіям 1956 року, встановили нещодавно в Ужгороді навпроти колишнього КДБ (сьогодні будівля СБУ).

Руслан ФАТУЛА