Колишній ресторан «Скала» є готовим природним музеєм–андезитовим гротом. ФОТО

Одним із найвідоміших закладів Закарпаття в радянські часи був ресторан «Скала». Він вражав відвідувачів тим, що знаходився на глибині 32 м під землею, у колишніх винних погребах. Його площа становила 1000 кв. м, тож ресторанний комплекс займав майже півтора кілометра під вулицею Собранецькою.

На початку ХІХ ст. це був «Королівський підвал». Тоді вулиця звалася не Собранецькою, а Під садом. Свою назву підвал, який був найбільшим у всьому Ужгороді, отримав від того, що належав королю, розповідає у книзі «Ужгород відомий і невідомий» історик Йосип Кобаль. Сюди міщани звозили десятину вина – королівський податок. Ці так звані королівські винні підвали були викопані турками в XVII ст. і простягалися від пагорба, що навпроти парку ім. Горького та ботанічного саду, аж до аеропорту. В них зберігалися кращі елітні вина закарпатських виноробів.

Проте після закінчення Другої світової більшість власників підвалів покинули місто, і ці приміщення почали занепадати. Є відомості, що в повоєнні часи їх віддали харчторгу, який зберігав там засолені овочі. Ця інстанція згодом провела укріплення й розширення підземелля. Але достеменно відомо, що тільки в 1968 році в підвалі облаштували ексклюзивний ресторан «Скала» (тоді Собранецька була ще вулицею Радянською).

Олександр Фабіан, начальник відділу торгівлі Ужгородського міськвиконкому (1963–1980) та член Національної спілки журналістів України, розповідає, що в 70-х роках за ініціативою міськторгвідділу Ужгородський міськвиконком дозволив передати окремі винні підвали на баланс торговельних організацій. І саме тоді Закарпатський курортторг розпочав будівельні роботи й створив ресторанний комплекс «Скала».

У фойє та в першому підвалі, перед гвинтовими сходами в малу залу, до відкриття ресторану розташовувався магазин № 57 «Вино», який у 1967 році очолював Василь Незбайло. Він згадує: «Популярність закладу була надзвичайно велика. Приїжджали його відвідати торгові партнери з Одеси, Криму, Дніпропетровська, Сум, Полтави, Черкас, Миколаєва, Херсона, Ніжина, Кишинева та гості з Європи». Михайло Делеган, голова Закарпатської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, кандидат історичних наук, також розповів про те, що в цьому легендарному закладі прагнули побувати відомі особи, державні та партійні діячі – заступники голів Ради Міністрів СРСР, УРСР, секретарі ЦК Компартії України, космонавти, збірні команди СРСР та УРСР з футболу. У 1972 році в ресторані відбувся концерт Софії Ротару в супроводі вокально-інструментального ансамблю «Червона рута», також там виступало тріо Мареничів.

Відкриття «Скали» виправдало себе за всіма показниками, цей ресторан став справжнім культурним центром розваг та відпочинку для цінителів чогось дивного і старовинного.

Своїми спогадами про легендарну «Скалу» з нами поділився Йосип Погоріляк, який працював у ресторані в 1970 році на посаді заступника директора, а з 1973-го став виконувачем обов’язків директора.

Тодішній старший інженер-технолог розробив меню, сервірування столів, технологічні карти на всі страви, замовлення на виготовлення скляного посуду на Львівському склозаводі та майолікового посуду на Берегівському майоліковому заводі. Оригінальні вишиті серветки також виготовляли в одному з колгоспів Берегівського району.

Усі бажаючі потрапити в ресторан мали заплатити за «вхідний квиток» 1 карбованець. У меню були різноманітні страви української та європейської кухні, готували також різну дичину й до неї подавали найкращі закарпатські вина.

Коли відвідувачі підходили до входу в ресторан по вул. Радянській, 32 (тепер там знаходяться буфет та магазин «Скала»), то відразу бачили великі масивні двері, оздоблені металевим візерунком. За ними – вестибюль, з якого вниз, на глибину близько 20 м, спускалися досить круті гвинтові сходи. Ними гості потрапляли до першої з п’яти зал – так званої Малої. То була така собі печера, видовбана в камені. Зі стелі нависали величезні брили, простір освітлювали зроблені «під старовину» ковані ліхтарі, а під усім цим стояли столики зі стільчиками.

Виходячи з Малої зали, відвідувачі опинялися в Залі білої мадонни (названій так через зображення мадонни на стіні закладу, яке створив художник Федір Манайло). Посередині приміщення розташовувалась естрада, на якій виступали ресторанні та запрошені виконавці. Пройшовши цю залу, гості потрапляли до Дегустаційної, де пропонували багато сортів різного смачного вина для справжніх поціновувачів.

Також була ще Мисливська зала, у якій при вході гостей зустрічало опудало великого бурого карпатського ведмедя, а стіни були прикрашені рогами косуль та оленів.

Ресторан мав 400 посадкових місць і працював до 3-ї ранку, але, як зізнався нам Йосип Погоріляк, відвідувачі частенько засиджувались аж до 6-ї.

Працівники «Скали» отримували 10% надбавки до середньомісячного заробітку за знання й використання в роботі іноземних мов. Ще 10% нараховувалося за шкідливі умови праці.

Із приблизно 55 працівників 70% становили угорці, були також словаки, німці, росіяни і, звісно, українці. Увесь персонал ходив у вишиванках, що на той час було новинкою. Якщо хтось вийшов на роботу без вишитої сорочки, його могли звільнити.

А ще в «Скалі» безоплатно рекламувалася продукція підприємств системи «Закарпатвинтрест»: виноградні вина «Променисте», «Квітка полонини», «Троянда Закарпаття», коньяки та інша продукція.

Шум міського життя не доходив в зали ресторану. Над головами відвідувачів знаходилася 20-метрова товща андезиту. Щомісяця, дотримуючись вимог техніки безпеки, а за потреби й частіше, з 4-ї години ночі до 8-ї ранку спеціаліст-шахтар проводив контрольну перевірку – простукування кам’яних стель.

Варто відзначити ряд неприємних моментів – витяжна вентиляція закладу своїм шумом спричиняла багато незручностей для жителів сусідніх будинків, бо її вимикали лише опівночі. Попри це, в приміщеннях «Скали» часто застоювався тютюновий дим. Ця система вентиляції потребувала значної модернізації. Як повідомляли гості ресторану, вода частенько капала їм на голову.

Приміщення вимагало реконструкції та капітального ремонту. Після 30 років роботи «Скали», у 1989-му, керівництво Ужгородського міськвиконкому прийняло рішення про її закриття. Нині вхід у ресторан замурований бетонною стіною.

На думку Йосипа Погоріляка, закриття закладу було недоречним, він перебував у хорошому технічному стані й міг ще багато часу функціонувати за належного догляду та виконання ремонтних робіт.

Колишній ресторан «Скала» є готовим природним музеєм – андезитовим гротом, зазначають Василь Вароді, який працював тут на всіх ділянках (старшим офіціантом, барменом, адміністратором, бригадиром поварів), Федір Товт, офіціант, та Федір Павлюк, житель с. Тимар (біля м. Токай, Угорщина). Варто згадати, що в Угорщині кожного року відзначають День печер, і відкриття такого музею в нас, на Закарпатті, могло би дати ще один поштовх для туристичного бізнесу.

Міська влада Ужгорода здійснювала деякі заходи з відновлення «Скали» на початку 90-х років. Певний період, за словами Олександра Гуткої, діяли два спільні угорсько-українські підприємства, але відновити роботу ресторану їм не вдалося. Було створено акціонерне товариство закритого типу «Ресторан «Скала», але воно так і не запрацювало, а кошти акціонерів були втрачені (але це вже окрема історія).

Значну допомогу у висвітленні матеріалів про роботу закладу надав знаний на Закарпатті та за його межами хірург, внук Михайла Теняка, Павло Лукач.

Наразі достеменно не відомо, чому саме закрили «Скалу», але є вже багато прибічників того, що її варто відновити. Таких місць нараховується лише декілька в усій Європі, і вони унікальні. Ресторан міг би привабити більшу кількість туристів у наш край. Ми б могли відродити давно втрачене минуле і зробити з нього візитку Закарпаття.

Вікторія КОПИНЕЦЬ