Мальовниче Міжгір’я: основні віхи історії

Закарпатське Міжгір’я, незважаючи на статус селища, є однойменним районним центром. До 1953 року мало назву Волове. Перший документ про Волове належить ще до далекого 1415 року. Саме з нього ми довідуємось, що тогочасне село було власністю сім’ї угорських феодалів Урмезеїв.

Ще до виникнення тут постійних поселень, понад тисячу років тому, через Торунський перевал і долину Ріки проходив шлях із Русі в Угорщину. На ньому часто зустрічалися зі своїми товарами руські та угорські купці.

Власне, саму назву «Волове», за переказами, село одержало в зв’язку з тим, що колись на його території жителі раніше виниклих сіл Сойм і Вучкового випасали худобу і, зокрема, волів. Гірські полонини, придатні для випасання великої рогатої худоби і овець, ліси з багатою мисливською здобиччю, зариблені притоки Ріки, зручний торговий шлях – усе це привертало увагу феодалів. І вони добиваються від угорських королів розподілу земель та лісів на Мармароській Верховині. Магнати Урмезеї, як уже згадувалось, оволоділи Воловим та іншими селами у верхів’ях Ріки, а Довгаї одержали полонину Кук. У 1467 році Довгаї купують в Урмезеїв села Волове, Сойми, Репинне і Келечин.

У XV столітті в басейні Ріки утворюється феодальний маєток Ліпчаїв, до якого переходять від Довгаїв тринадцять сіл, у т.ч. й Волове. Один із них – Жігмонт Ліпчай залишив опис повинностей підлеглих йому селян за 1646 рік. На першому місці тут була значна грошова й натуральна данина. Розмір данини встановлювався залежно від заможності селян.

Потерпали селяни Волового і від війн та нападів іноземних військ. Великих збитків завдав їм, зокрема, напад татарів у 1594 році.

Особливо посилилось бідування населення в роки загарбання Закарпаття австрійськими Габсбургами. По селах тоді стояли німецькі гарнізони, які нещадно грабували всіх жителів. В 1686 році вони повністю розорили і спалили Волове та ряд інших сіл Верховини.

Не менш тяжкими були наслідки різних стихійних лих (напади сарани, епідемії холери та чуми), що спіткали Волове в другій половині XVII століття. Багато селян померли в той час.

Жорстоке соціально-економічне та національно-релігійне гноблення штовхало селян Волового на боротьбу за поліпшення свого становища. Вони все частіше не виконували розпоряджень службових осіб і поміщика, нападали на збирачів податків, тікали в загони опришків. В роки визвольної війни угорського народу під керівництвом Ференца II Ракоці в лісах Мармарощини діяли куруцькі загони, в яких перебувало багато селян Волового.

На початку XVIII століття Волове було вже чималим селом. Коли в 1600 році тут налічувалось лише 34 кріпацькі двори, то в 1711 році їх кількість зросла до 87. Переважну більшість жителів становили бідні селяни.

Урбаріальна реформа Марії-Терезії не принесла майже ніяких змін волівчанам. Встановлена нею кількість днів панщини не дотримувалась, різні обов’язкові «служби» й дев’ятина часто самовільно збільшувалися.

Протягом XVIII і першої чверті XIX століть населення Волового значно зросло. У 1828 році тут було вже 192 селянські двори і 395 дорослих (від 18 до 60 років) жителів. Не принесла великого полегшення жителям Волового і «весна народів» 1848-1849 рр. Хоч і було ліквідовано кріпосне право, однак селяни й надалі залишалися безземельними й економічно залежними від поміщиків.

Зародження ринкових відносин на селі позначилося тут захопленням орної землі невеличкою купкою місцевих багатіїв. У другій половині XIX століття 5 найбільших заможних господарств Волового мали у своєму володінні 5289 голдів лісів, сінокосів і орної землі (1 голд (від угор. «hold») становив 0,57 га).

Сільське господарство Волового в цей час було відсталим. Переважало, як і раніше, тваринництво. Примітивні знаряддя праці, відсутність добрив і сортового насіння, важкі кліматичні умови призводили до низьких урожаїв. Основною їжею населення була кукурудза, яку довозили з низинних районів. З неї пекли хліб і варили «токан» (мамалигу).

В село часто приїжджали купці, які за безцінь скуповували рогату худобу, овець, вовну, пушнину, ліс. У свою чергу вони за високими цінами продавали промислові вироби хатнього вжитку. Завозили в село і горілку, якою потім корчмарі споювали селян.

Взимку жителі села за мізерну плату рубали ліс і підвозили до річки для сплаву. Дуже дошкуляли селянам у 2-й половині XIX і на початку XX століття різні державні податки: поземельний, подвірний, подушний, шляховий, воєнний, загальносільський та інші, які досягали до 70% доходів селянина. Щоб сплатити їх, доводилося брати у борг у заможних багатіїв і корчмарів, йти на лісові роботи в Галичину, Словаччину, Боснію. Влітку селяни спускалися з гір і йшли працювати в Середньо-Дунайську низовину за десятий чи п’ятнадцятий, а то й двадцятий сніп. Окремі селяни Волового виїжджали в Канаду і США, шукаючи кращої долі. Але більшість із них ні з чим поверталася додому.

На початку XX століття Волове стало центром округу, який охоплював увесь басейн верхів’я р.Ріка. У ньому знаходилися окружний начальник, нотарське управління та інші державні установи.

Багато лиха зазнало Волове в роки Першої світової війни. Вже 16 жовтня 1914 року село було зайняте частинами російської армії. З осені 1914 року і до весни 1915 року тут відбувалися бойові дії.

Наприкінці квітня 1919 року весь район був окупований військами Румунії, які знаходились тут до літа 1920 року. В цей період була майже припинена будь-яка торгівля. У Воловому не було хліба, а тому чоловіки таємно пробиралися гірськими стежками до Хуста, Іршави та Білок, щоб купити хоч трохи зерна.

У чехословацький період жителі Волового, як і раніше, займалися сільським господарством, працювали на лісорозробках, на побудові шляхів у горах, сплавляли ліс. Волове в той час було зовсім відірване від економічно розвинутих центрів краю. Селяни писали президентові Т. Масарикові: «Ми відірвані від усього світу. З центра округу, із с. Волового, до найближчої залізничної станції Волівця – 46 кілометрів… У всьому окрузі немає жодної залізничної, телефонної, ні телеграфної станції, пошта ходить двічі на тиждень… Тому доставка продовольства підводами по горах і гірських дорогах є виснажливою, тяжкою і небезпечною».

З березня 1939 року Волове потрапило під владу Угорщини. Незабаром розпочалася Друга світова війна. Становище волівчан стало дуже важким, багато хто намагався втекти за межі фронту, але без успіху.

24 жовтня 1944 року в село зайшли радянські війська. Почалася радянська окупація Закарпаття, яка традиційно передбачала знищення приватної власності, ліквідацію опозиції та нав’язування стандартних ідеологічних кліше. Ліквідація ринкових відносин стала важкою основою для підйому економіки Волового на якісно новий рівень.

У 1947 році село Волове було перетворене на селище міського типу. А в 1953 році стало Міжгір’ям. Є припущення, що назву було змінено спеціально, щоб не була плутанина з назвою іншого районного центру Закарпаття – Воловця.

Поступово, впродовж радянського періоду історії, у Міжгір’ї з’явилися школи, дитячі садочки, лікарня, пошта, продуктові магазини, багатоквартирні будинки, каналізація тощо.

З 1991 року – селище у складі України. Сьогодні завдяки санаторно-курортній спадщині, а також прекрасній природі селище є одним із туристичних центрів українських Карпат. Але у питанні розвитку інфраструктури загалом потрібно ще багато над чим працювати.

Юрій КОПИНЕЦЬ