Чи були наші предки войовничим етносом?

Серед широкого загалу науковців та всіх небайдужих проблема озброєння і військова справа давнього населення завжди викликають значний інтерес. Це зумовлено багатьма чинниками. Зокрема, дослідження цієї проблеми дає можливість для всебічного розуміння політичного і соціального становища тогочасного суспільства. Про військову справу і зброю слов’ян Верхнього Потисся у нас недостатньо даних. Особливо це стосується VI – VII ст. – періоду, коли вони заселили регіон. Тому склалося враження відсутності військового спорядження загалом. Це не може слугувати підставою для висновків про невластивість окремих видів озброєння цьому етносу.

Про те, що слов’яни в період розселення мали відповідну військову організацію, тактику, в них існували соціальні групи професійних воїнів та поширилися окремі види озброєння, дізнаємось із повідомлень римських та візантійських авторів: Тацита, Іоанна Ефеського, Феофілакта Сімокатти, Менандра, Прокопія Кесарійського. Так, про оснащення слов’янських воїнів щитами повідомляє римський історик Тацит (І ст. н.е.) і візантійський автор VI ст. Прокопій Кесарійський. На жаль, про слов’ян, що перейшли Карпати, писемні дані відсутні. Але можемо допустити, що і ті слов’яни, які рухалися на захід, знаходилися на відповідному щаблі військової організації. Археологічні знахідки, що характеризують озброєння давніх слов’ян Верхнього Потисся, досить нечисленні. Окремі фрагменти зброї були виявлені випадково, а дані про умови їх знаходження фрагментарні й неповні. Це мечі, бойові сокири, наконечники списів, стріл, захисне спорядження – шолом, кольчуга, які належали до професійних видів озброєння і потребують спеціальних навичок у використанні.

Слов’янський воїн був озброєний важким двосічним (каролінгського типу) мечем, про що свідчать знахідки з Мукачева, Соломонова, Арданова, Великих Лучок, Верхньої Визниці. Лезо такого меча загострювалося з обох боків. Уздовж леза проходив жолоб – дол. Між лезом і держаком насаджувалося перехрестя, яке захищало руку від ударів супротивника. Держак закінчувався голівкою. Наприкінці ХІХ ст. у Мукачеві під час риття канави на глибині 1,5 м було знайдено двосічний меч із коротким плоским руків’ям завдовжки 0,7 м. Біля меча засвідчено розкидані кістки і ліпну посудину з хвилястим орнаментом. Т.Легоцький відніс знахідку до певного часу – перед приходом угорців до Тисо-Дунайського басейну. Чеський славіст Я.Ейснер визначив її як поховання слов’янського воїна ІХ ст.

Вчені, проаналізувавши особливості окремих видів озброєння, дійшли висновку, що більшість знахідок походить із поховальних комплексів. Так, біля села Соломонова у 1883 році в одному з курганів зафіксовано двосічний меч із перехрестям і набалдашником (довжина 93 см, ширина леза 4,2 см, довжина руків’я 11 см (рис. 1,10), кілька листоподібних стріл, лезо ножа, два стремена, бронзовий перстень, кілька пряжок і деталей від сідла, плоска підкова півмісячної форми з трьома отворами для цвяхів. Угорський вчений Й.Гампел датував меч ХІ – ХІІІ ст., а Я.Ейснер на основі типології стремен і стріл відніс його до ІХ – Х ст. Аналогічна зброя з території Словаччини відома з Детви, Скаліци, Нітранської Жабокрекі.

На околиці села Арданово Іршавського району виявлено меч, який мав двосічний клинок, що поступово звужувався. Він відокремлений від руків’я перехрестям. Його довжина 81,6 см, ширина клинка 4,8 см. Я.Ейснер датував меч середньою добою городищ (800 – 950 рр.). Він зберігається у фондах Закарпатського краєзнавчого музею (рис. 1,9). Залізний меч разом із двома косами-горбушами було виявлено у 1932 р. біля підніжжя гори Брдо поблизу села Верхня Визниця Мукачівського району. Двосічний меч довжиною 69,5 см мав на лезі поздовжні пази. На ручку у вигляді стержня припадало 9 см. Коси-горбуші, а також аналогії дозволяють датувати його ІХ – Х ст.

Про існування воїнів-лучників свідчать знахідки втульчастих і черенкових стріл різного типу і величини (Ужгород-Радванка, Ужгород-Замкова гора). У війську слов’ян були не тільки піші воїни, але також і кіннотники, про що свідчать знахідки залізних шпор із Бучі. На їх озброєнні були залізні списи, ножі-кинджали. Спис належить до найдавніших масових видів зброї. Візантійські автори повідомляють про нього як про зброю, що притаманна східним слов’янам, – антам. Він згадується не тільки як один із типів колючої зброї, але і як поняття для визначення кількості війська. Наконечники списів відомі з Гараздівки Берегівського і Малої Копані Виноградівського районів. Знахідка з Гараздівки була виявлена у 1890 р. під час риття канави для осушення болота. Довжина списа 66 см, він виготовлений вз чотиригранного дроту діаметром 1,25 см. У задній частині наконечник переходить у втулку діаметром 3 см, на якій є два отвори для кріплення до дерев’яного стержня. Довжина втулки 9 см. Наконечник спису з Малої Копані мав широке плоске перо, яке поступово переходило у втулку. Він був завдовжки 53 см, із них на втулку припадало 17 см. Остання закінчувалася двома крилами (рис.1,5). Аналогічний наконечник походить із могильника Девінска Нова Вес (Західна Словаччина).

Наконечники стріл представлено двома типами: із втулкою і без неї. Перші походять зі Зняцева (1 екземпляр), Ужгород-Радванка (3 екземпляри), Федорова (1 екземпляр). Наконечник зі втулкою відомий із Малої Копані.

Захисне озброєння представлене знахідками фрагментів шолома і кольчуги. У 1930 р. на городищі у Малій Копані зафіксовано фрагмент шолома, що був виготовлений із залізної пластини товщиною 2 – 3 мм. Він був зігнутий по формі людського черепа. У такому вигляді шолом мав розміри по довшій вісі 22 см, по короткій – 15 см (рис.1,11). Він склепаний із чотирьох частин, покритих бронзовою обтяжкою. Завдяки сферичній формі краще захищав воїна від поранення. Удар, нанесений супротивником по такому шолому, ковзав по його стінці. Тут же виявлено фрагменти кольчуги у вигляді купи оплавленого заліза, на якій виразно виділяються кільця видовженої форми розмірами 1,2-1,4 см. Це була металева сорочка, виготовлена з кілець, просунутих одне в друге і заклепаних. Кольчуга вперше з’явилась на сході, а у слов’ян фіксується з другої половини І тис. н. е. За всіми даними, малокопанська кольчуга побувала у вогні, що стало причиною її деформації. Ймовірно, і шолом, і кольчуга належали одному воїну (рис.1, 1,2). Що стосується наконечників дротиків, то на городищі у Малій Копані зафіксовано три екземпляри з листовидним пером і втулкою. Їх довжина коливалася в межах від 8 до 17 см (рис.1, 6-8). Один наконечник дротика з двома загостреними виступами і черенкоподібним стержнем довжиною 12 см виявлено на поселенні у Червеньові.

Слов’янський воїн був озброєний і бойовою сокирою, яка походить з випадкових місць знахідок. Сокира була одним з основних господарських знарядь праці і одночасно бойовою зброєю. Для того, щоб вона стала зручною зброєю, потрібно було подовжити руків’я (держак). За формою вони дещо відрізняються від господарських. У них менший обух, вузьке клиновидне лезо. Так, у 1890 р. біля села Вузлове Берегівського району під час копання канави знайдено бойову сокиру разом вз наконечником списа. Її розміри: довжина 20 см, ширина вістря 4 см. Бойова сокира з Ужгородського району (точне місце знахідки невідоме) мала округлий обух, вузьке клювоподібне чотиригранне лезо. Довжина сокири 19 см, ширина вістря 3,8 см. Для порівняння подамо розміри господарських сокир: довжина 15-22 см, ширина леза 9-14 см, діаметр втулки 3-4,5 см.

Період, що розглядається у статті, належить до часу, коли переважала боротьба піших військ. Військові загони боролися не натовпом, а в організованих бойових порядках, за певними тактичними правилами. При цьому зброя ближнього бою, головним чином колюча і рубаюча, набувала для результату битви вирішальне значення. Як свідчать археологічні дані, для організації відсічі ворожим нападам і підкорення місцевого населення у Верхньому Потиссі споруджувалися гради-замки. Останні ставали адміністративними, економічними, політичними і культурними центрами (Ужгород, Боржава, Земплін). У них перебувала військова дружина, завданням якої було тримати у покорі підлегле населення і вести боротьбу із зовнішньою загрозою. Наприкінці ІХ ст. вторгнення угорських племен у Тисо-Дунайський басейн призвело до знищення військової організації слов’ян, руйнації градів-замків. Але місцеве населення не припинило боротьби проти завойовників. Протягом ХІ – ХІІІ ст. споруджується ряд нових городищ на підвищеннях і малодоступних місцях, які укріплювалися валами, ровами, кам’яними стінами (Білки, Мала Копаня, Мочідлани, Хмелів, Бреков, Лічартовце). Це були тимчасові сховища оборонного значення, в яких у разі небезпеки населення ховалося зі своїм скарбами і худобою.

Павло Пеняк