Жертовні та супроводжуючі речі слов’янських поховань Тисо-Дунайського басейну

Слов’янські поховання з тілопальним і тілопокладальним ритуалом, як правило, супроводжувалися жертовними речами. Язичницький звичай класти речі, що належали покійнику або використовувалися при житті, трактується по-різному. Пояснюють, наприклад, це вірою в загробне життя, аналогічне земному. Небіжчика ніби збирали в дорогу, відправляючи з ним найнеобхідніші речі. Приклади псування речей свідчать про той страх, що його відчували живі перед мертвими. Шкідливий вплив в уяві багатьох народів походив не тільки від покійника, але і від речей, якими він користувався при житті. Звичай ламати, спалювати, викидати речі, що належали небіжчику, був розповсюдженим явищем, пережитки цього дійства зустрічаються і зараз.

Тілопальні слов’янські поховання бідні на жертовні і супроводжуючі речі. Ймовірно, основну причину слід шукати в самому ритуалі, який не передбачав дарування небіжчику речей, а якщо такі предмети і були, то внаслідок дії вогню багато речей горіло або втрачало свій первісний вигляд. Більш багатими за асортиментом і кількістю супроводжуючих речей є поховання з тілопокладенням. За структурою поховального інвентаря їх можна класифікувати за статевою ознакою. Як правило, захоронення з пряслами, голками, прикрасами, пасками є жіночими; поховання з фібулами, бритвами, зброєю і, можливо, безінвентарні, потрібно віднести до чоловічих. Хоч у тілопальних похованнях речей зустрічається мало, але вони все ж трапляються в безкурганних і курганних похованнях. Наприклад, під час розкопок некрополя в Червеньові Мукачівського району зафіксовано залізні ножі, бронзові пряжки. Наконечник спису, який, подібно до ножа, сокири, стріли, був традиційною слов’янською зброєю, виявлено в тілопальному похованні на могильнику в Девінскей Новей Всі, залізні ножі – у Вічапох-Опатовцях, Топольовці (Західна Словаччина). На Краловсько-Холмецькому некрополі (Східна Словаччина) знайдено залізні ножі, пряжки, срібні підвіски.

Інгумаційні поховання більш багаті на супроводжуючі речі. Серед одноманітних і порівняно бідних за асортиментом предметів зустрічаються окремі поховання, які, ймовірно, належали панівному прошарку населення. Серед них – дружинні могили і могили знаті. На основі археологічних даних, здобутих на давньослов’янських могильниках Тисо-Дунайського басейну, можемо вести мову про асортимент предметів, який налічує понад 30 назв. Залежно від призначення їх можна розділити на кілька груп: знаряддя праці; зброя; кінське спорядження; прикраси; побутові та символічні речі; харчові продукти. У стиковій слов’яно-аварській зоні у Словаччині зустрічаються поодинокі поховання дружинника і коня. Цей ритуал використовували не тільки авари, але й деякі представники слов’янського етносу, що прийняли аварський ритуал поховання.

Знаряддя праці поділяються на землеробські (серпи, коси, сокири, зернотерки), ремісничі (ножі, ковадла, молотки, свердла, стамески), знаряддя домашнього промислу (шила, пряслиця, голки, ножиці). Серп у похованнях є рідкісним. Серед частини дослідників побутує думка, що він був не тільки знаряддям праці, але також і одним із видів зброї. Угорський вчений Д.Ласло вважав, що авари і угорці клали його в могилу як символ землеробства та войовничості. На погляд чеського вченого Я.Ейснера, серп у похованні дружинника – це один із атрибутів зброї і знаряддя, а в жіночих похованнях він означав знаряддя праці.

Знахідки серпів найчастіше фіксуються в похованнях на слов’яно-аварських могильниках. Два серпи зафіксовано в Штурові, по одному – у Скаліці, Велкем Гробе, Височанех-на-Дії (Західна Словаччина). У Кестхей-Фенекпусті (Угорщина) серпи знаходилися у двох чоловічих похованнях, але засвідчено також, що серп супроводжував і жіноче поховання. На Скаліцькому могильнику майже в кожному похованні дружинника знайдено залізний ніж. Інколи вони супроводжують дитячі поховання, окремі з них поміщалися в дерев’яному або шкіряному футлярі. Ножі виявлено на тілопальних могильниках у Червеньові, Краловському Холмці, Топольовці та інших пунктах.

Особливу групу знарядь становили сокири. Частина з них, подібно до ножів, використовувалась як знаряддя праці і зброя. На могильнику в Загорській Бистриці сокири супроводжували п’ять небіжчиків. На некрополях у Девінскей Новей Всі виявлено 9 екземплярів, у Голіарех – 7, Штурові – 4, Скаліці – 10, Барці – 2. На цих же могильниках в окремих похованнях зафіксовано залізні знаряддя: ножиці, ковадла, молоти, свердла, шила, рибальські гачки. Угорські археологи Б.М.Сьоке і Л.Вандор розкопали два могильники ІХ ст. – Гарабонц-Офалу І, що нараховував 81 поховання і Гарабонц-Офалу ІІ з 41 похованням. Серед поховального інвентаря зустрічаються стремена (вудила), сокири, бронзові, свинцеві литі і пластинчасті гудзики з вушками, серпи.

До знарядь праці домашнього промислу належать пряслиця, що вважаються атрибутом жіночих поховань. Вони засвідчені в Голіарех – 52 екземпляри, Девінскей Новей Всі – 22, Прші – 19, Загорскей Бистриці – 5, Краловскем Холмці – 1. В Ужгороді (район Радванка) під час випадкової знахідки інгумаційного поховання на ногах небіжчика лежали дві половинки жорна.

Зброя зустрічається як в тілопальних, так і тілопокладальних похованнях і її, як правило, досить мало. Вона розташована в певному порядку і завжди знаходилась у такому місці, щоб небіжчик у разі «потреби» міг її використати. Меч, наприклад, клали з лівого або правого боку від небіжчика. Наконечники списів, стріл повернуті вістрям уверх, сокири – лезом вниз. На могильнику в Загорскій Бистриці із 262 досліджених поховань у 16 знаходилася зброя. Рубаюча (мечі, шаблі) зафіксована в трьох похованнях, вістря стріл – в семи, сокири – в п’яти, острога – в одному.

Досить часто небіжчику клали в могилу побутові речі. Серед них керамічні вироби (горщики, миски, кухлі), цеберка, ножиці, кресала, голки, шила, цвяхи тощо. Численні предмети, що супроводжували небіжчика, були з кераміки. Як ритуальна посудина, вживався горщик, кухоль, рідше миска. Горщик, наприклад, використовувався як ємність, в яку поміщали залишки кремації. Одночасно з цим він мав і ритуально-практичне призначення. В нього клали їжу, насамперед м’ясо, крім того, він повинен був служити небіжчику в загробному житті. На могильнику в Девінскей Новей Всі біля небіжчика виявлено горщик зі слідами кіптяви, в якому його власник варив їжу. Як правило, горщик-урна нічим не відрізнявся від уживаного кухонного горщика, хоч засвідчено випадки виготовлення спеціальних ритуальних посудин. Так, наприклад, словацький дослідник Б.Хроповський на могильнику ІХ ст. у Великому Гробі відкрив посудину – горщик 32 см заввишки, який, на його погляд, спеціально виготовили для поховання. Уламки великих ритуальних посудин засвідчено на могильнику в Нітрі-на-Лупці (ІХ ст.).

У розміщенні посуду є певні закономірності. Найчастіше він ставився біля ніг небіжчика, але зустрічаються випадки, коли він знаходився і біля інших частин тіла. Як правило, поховання супроводжувалося однією посудиною, але в деяких могилах померлого супроводжують дві-три посудини. По два горщики засвідчено на першому і другому могильнику у Виноградех-на-Девіне. Біля воїна, похованого в ямі під курганним насипом на могильнику VIII – ІХ ст. у Великих Гостіях, зафіксовано три горщики. Цікавим є спостереження про те, кому дарували посуд. Наприклад, на аваро-слов’янському могильнику в Бернолакові переважну більшість посудин зафіксовано в дитячих похованнях. Розміщення посудин поруч із небіжчиками не завжди було правилом. Інколи їх знаходять біля поховань. Це стосується, зокрема, некрополів VII – VIII ст. в Девінскей Новей Всі, Девінскем Єзере. Посуд поза похованням виявлено на могильнику в Орослані (Угорщина). Дослідниця А.Шош схильна пов’язувати цю деталь із появою слов’ян на середньому Дунаї.

Із даруванням посуду був пов’язаний ритуал навмисного розбивання кераміки. Її кидали у вогонь під час спалення тіла, про що свідчить повторне обпалювання уламків. Також їх могли кидати у насип під час спорудження кургану і проведення тризни (уламки знаходяться на різних висотах курганного насипу). Це зафіксовано як в тілопальних, так і в тілопокладальних курганних і грунтових могильниках. На тілопальних могильниках Ужгород-Галаго, Девінска Новей Всі були знайдені урни з прахом, на стінках і денцях яких знаходились навмисно пробиті отвори. На погляд дослідників, вони призначались для вільного виходу душі, оскільки урна зверху накривалася покришкою або кам’яною плиткою. До деталей поховального ритуалу належало і спалення тварин, що виконувалось на честь небіжчика. Так, наприклад, кістки тварин було знайдено в кількох курганах на Краловсько-Холмецькому могильнику.

В Українських Карпатах донедавна зберігався звичай ховати небіжчика на санках у різні пори року. Досить рання згадка про цей звичай збереглась у літописах. Так, під 1015 роком, коли помер київський князь Володимир Святославович, повідомляється наступне: «…і поклавши його на сани, одвезли його, і поставили його у святій Богородиці – в церкві, що він її сам був спорудив…» [Літопис Руський, 1989, c. 74]. Такий звичай пояснюють віруванням у довгий шлях, який душа повинна пройти перед тим, як вступити в нове загробне життя.

Серед речей, які часто супроводжували небіжчика у загробному житті, було й цеберко. Подібно до горщиків і мисок, у ньому могла знаходитися рідина, варені страви, сипучі продукти. На погляд російського вченого Б.Рибакова, у такий спосіб померлому дарували медовий напій (медос), пиво, вино. Щодо його появи, то висловлювалися різні точки зору. Так, Я.Ейснер вважав, що воно було присутнє у римлян, з якими слов’яни вперше зустрілися в Сілезії. Угорський дослідник Г.Фехер дарування цеберка зарахував до характерної деталі слов’янського поховального обряду. Як супроводжуючий предмет воно з’являється в слов’янських похованнях у VII – VIII ст. і зникає у ХІІ ст. В окремих випадках відкрито речі, які, ймовірно, мали символічний характер. Такими, наприклад, були дзвіночки-бубенчики, цвяхи, зуби. На погляд чеського славіста Л.Нідерле, батьки дарували дітям дзвіночки на щастя, а після смерті вони слугували для охорони від злих духів. Їх виявлено в дитячому похованні в Скаліці, а також в аналогічних похованнях на могильнику у Виноградех-на-Девіне. Ритуальне навантаження, на думку дослідників, ніс шматок заліза. Ці функції інколи виконував залізний цвях. На жаль, не завжди можна встановити, чи він походить із домовини, чи є жертовною річчю. Такий випадок, наприклад, зафіксовано на могильнику в Бешеневі у Туран. У Залаварі, як вважала угорська дослідниця А.Шош, цвяхи в поховання клалися з ритуальною метою. Останні слід шукати і в даруванні зубів померлим. Їх знайдено, наприклад, у дитячому похованні в Девінскей Новей Всі, на могильнику в м. Улло (Угорщина), в одній із могил ІХ ст. у Кестхей-Фенекпусті. Віра у загробне життя спонукала живих дарувати померлим їжу, в першу чергу м’ясо. У Скаліці в похованні дружинника розкопано кістяк вівці. Кістяк свині знаходився біля небіжчика в Залаварі. На аварсько-слов’янському могильнику в Барці зафіксовано кістки кози, коня, вівці. Куряче м’ясо знаходилося у жіночих похованнях на могильнику в м. Улло. На деяких могильниках померлим клали курячі яйця.

Важливою деталлю поховального ритуалу була тризна. Серед учених існує багато думок щодо того, чи була слов’янська тризна тільки «упоминками» за померлим, чи це особливий святковий ритуал, який, крім трапези, передбачав й інші дії. Більшість учених, спираючись на етимологію слова «тризна», дійшла висновку, що остання включала ігри, змагання, співи. Власне, термін «тризна» пов’язується із символічними рухами, військовими змаганнями, бряцанням зброї, вигуками, закликами, військовими піснями. Ймовірно, що це були змагання між чоловіками, подібно до тих, які засвідчив Гомер у греків, на честь померлих героїв-чоловіків. Суть іншого трактування полягає в тому, що тризна здійснювалася, щоб налякати і відігнати злих духів-демонів, вороже налаштованих до небіжчика.

Обов’язковим елементом тризни була «страва» (бенкет), що відбувалась на могилі або біля неї, причому напій у трапезі відігравав головну роль. Частина їжі і питва мала тільки обрядовий характер і виражалась, наприклад, у виливанні медового вина на могилу покійника або осушення чаші на його пам’ять. Поряд із поминанням небіжчика, давні слов’яни частували їжею і питвом різних «демонів», які, згідно з віруваннями, мали вплив на людську долю і, особливо, на смерть.

Крім медового вина, що згадується в писемних джерелах, наявність інших хмільних напоїв установити досить важко, натомість їжа визначається на основі археологічних розкопок остеологічних залишків домашніх і диких тварин. Кістки, як правило, зустрічаються на кострищах і в насипах курганів. Ймовірно, частина їжі залишалась небіжчику, інша використовувалась на потреби «страви». Знахідки кісток у верхніх шарах курганів наштовхують на думку, що поминальна трапеза здійснювалась періодично згідно зі встановленим обрядом. Як свідчать етнографічні дані, упоминки зазвичай починалися наступного дня і повторювались протягом року у строки, визначені традицією, а саме: на другий, третій, шостий, сьомий, дев’ятий, двадцятий і сороковий день, а потім у дні піврічної і річної пам’яті. В дещо зміненому вигляді у слов’янських народів такі терміни упоминок дійшли до наших днів.

Павло ПЕНЯК