Загублений Чертеж – місце, що дихає історією та живе минулим

Закарпаття мальовниче та незвідане. У маленьких селах є такі місцини, що й уявити важко. Сьогодні ми познайомимо вас ще з однією перлиною нашого краю – маєтком Грабарів, історія якого нараховує понад 400 років. Знаходиться він у селі Чертеж, ніби в оточенні лісу.

Коли минаєте залізні двері при вході у володіння, складається враження, що йдете лісовою стежкою, – така тут недоторкана та чудова природа. Трохи проходите далі й бачите вулики. Ще трохи вперед – і ось він, маєток губернатора Підкарпатської Русі Костянтина Грабара.

На жаль, сьогодні садиба вже не має колишньої величі, однак її вміло доглядають онучки відомого закарпатця – Ніколетта та Лівія. Ще одна їхня сестра, Мирона, хоч і проживає в Москві, але щороку приїздить до рідних та теж переймається долею сімейного гніздечка. Жінки вже в поважному, 72-річному віці, але попри це, задля збереження маєтку докладають усіх зусиль. А він великий і складається з двох окремих будівель, з’єднаних підвалом.

Маєток Грабарів у роки розквіту відвідали чимало визначних особистостей – це і Ференц Ліст, і Шандор Петефі, і Теодор Ромжа, і Томаш Масарик. Навіть зараз там збереглися речі, що пам’ятають про ці дружні зустрічі, – піаніно, на якому колись був підпис самого Ліста, чи дерев’яна рама вікна, на якій розписався Петефі.

Але давайте заглибимося в історію. Пані Ніколетта розповіла нам, що історія маєтку простежується з 1907 року, коли її прадід, греко-католицький священик Леонтин Грабар, вийшов на пенсію. Тоді він вирішив купити цю садибу в племінника одного з найбагатших людей Угорщини того часу – графа Кандова. Маєток мав стати домом для його родини та місцем, де Леонтин займався б різьбярством.

Леонтин Грабар мав двох дітей – дочку Гелену та сина Костянтина. Гелена вийшла заміж і переїхала до Угорщини, а Костянтин закінчив греко-католицьку семінарію. Пізніше він пішов по більш публічній та соціальній лінії, але поряд з тим був священиком. Став депутатом від Середнянського округу в місцевому соймі. Як активний соціальний діяч займався збереженням русинської народності. Був старостою міста Ужгорода. З 1935 по 1938 роки був обраний губернатором Підкарпатської Русі.

Та повернімося до маєтку. Після того як сюди переїхала родина, Леонтин Грабар почав докуповувати сусідні землі. Спочатку обійстя мало 270 га землі, але з часом розширилося до 470 га. Так було до 1946 року.

«Коли прадід купив маєток, на горі не було дерев, щось виросло само, а щось посадили наші предки. Уздовж доріжок були посаджені троянди та маленькі плоти з кущів і, звісно, рідкісні тюльпанові дерева. Прадідусь розвинув на цих землях виноградарство, з цього родина й жила. Тут вивчалися його сини та онуки, наш тато в тому числі. Крім того, Грабарі продавали сіно, а виноград вивозили в Петербург до царського столу», – розповідає нам Ніколетта Грабар.

Додамо, що для цієї мети в маєтку спорудили величезний підвал, який схожий, швидше, на тунель з потаємними ходами. Він дуже довгий та чудово укріплений і навіть сьогодні готовий приймати діжки з вином або… екскурсійні групи.

При вході у володіння Грабарів гостей зустрічають колишні стайні, сільськогосподарські прибудови та будиночок для садівника, які майже повністю зруйновані. Вище них, під лісом, був бджільник. Далі, по головній дорозі, знаходилися сам маєток та капличка. Її побудували прямі предки сестер, адже не всі будівлі купив прадід Леонтин. Звісно, що за роки родина збільшувалася, а разом з нею росли й будівлі – з’явилися амбар та гараж. Додамо, що під огорожею обійстя колись проходила вузькоколійка.

Крім того, біля маєтку Костянтин Грабар разом із сином викопали озеро. Низ його застелили дошками з модрини – деревини, що не прогниває. На жаль, озеро не збереглося до цього часу, однак на ілюстраціях видно велику водойму, яка прикрашала чудовий маєток, хоча була створена далеко не з естетичних міркувань.

Коли прадідусь Леонтин купив маєток, той виконував роль мисливського будиночка, тобто тут ніхто не жив тривалий термін, і коли Грабарі переїхали сюди на постійне місце проживання, виникли проблеми з водою. Протягом зими на горі збирався сніг, стікав униз, і влітку не було води не тільки в маєтку, а й по всій окрузі. Оскільки місцевість дозволяла викопати озеро, адже на той час ще не було водокачки (її побудували тільки в 1936 році), предки Ніколетти та Лівії вирішили втілити задумане. Для цього на горі зробили три яруси відводу води, глибоко вставили дренажні труби і все звели в бік озера. Трохи вище, між Худльовом і Чертежем, протікає невеличка гірська річка Віола – звідти рукав пустили паралельно до головної траси. Для безперебійного надходження води до озера в парку біля будинку відвели п’ять шлюзів. Жінки розповідають, що тут був навіть водоспад з гори завдяки трьом паралельним шарам відводу води дренажними трубами.

Улітку, коли в селі не вистачало води, для забезпечення потреб жителів озеро через шлюзи спускали просто туди. Варто зауважити, що проблема з водопостачанням і на сьогодні стоїть на порядку денному мешканців найближчих селищ.

Разом із тим трохи ближче до Верхнього Солотвина та Худльова Костянтин Грабар збудував досить великий бетонний басейн, де взимку робили лід і звозили його в підвал маєтку для збереження різних продуктів.

У радянський час будинок у родини забрали, дренажні труби не догледіли, занедбали всю систему – дерева пустили корені, і озеро повністю зникло.

Тож переломним для родини, та й маєтку Грабарів став 1946 рік. Одного жовтневого дня протягом трьох годин вони мали зібрати свої речі (які вмістилися в трьох возах) і покинути рідну домівку. Тоді мати Ніколетти та Лівії була майже на 8-му місяці вагітності, чекала їх, двійню. Сім’я на той час нараховувала вже 6 дітей.

З цього моменту почалися поневіряння родини, їх ніде не хотіли приймати через велику кількість малечі, та й не було такого приміщення в людей. На короткий період сім’ю прихистили знайомі в Холмцях, але потім переселили в Тур’ю-Ремету, де вони жили просто в конюшні. Так тривало до 1953 року. Усього родина переїжджала 6 разів. І все через те, що Володимира Грабара, сина відомого Костянтина Грабара, ніде не хотіли приймати на роботу. Спочатку він працював на вивозі лісу, потім шофером у Рахові. Коли ж Володимир влаштувався шофером у філармонії, їм виділили одну з кімнат колишньої залізничної тюрми на вулиці Мукачівській в Ужгороді.

«Щоб прогодувати нашого молодшого брата, купити йому молока, мама продавала свої зуби. Те, що вдалося вивезти звідси на підводах, в Ужгороді ще 7 разів конфісковували. Коли прийшли востаннє, мати поставила нас усіх у ряд, від наймолодших до найстарших, і сказала: «Розстріляйте їх, а потім мене». Після цього до нас більше не приходили», – розповідають сестри зі сльозами на очах.

Не було такої сім’ї у великій родині Грабарів, де хоча б хтось не відбував тюремного покарання. У 1948 році Володимира Грабара, батька Ніколетти, Лівії та ще шести дітей, присудили до 8 років ув’язнення в одній із московських в’язниць. Причиною для такого вироку стало звинувачення в крадіжці ящика сигарет. Якщо брати до уваги його стан та виховання, то це було вкрай неправдоподібно. Через п’ять років Володимира Грабара реабілітували, але це не змінило долі родини. Через багато років Ніколетта офіційно зверталася в суд та КДБ з листом-проханням для пояснення підстави затримання батька, але жодної відповіді так і не отримала.

У радянський час у маєтку був облаштований заклад для лікування легеневих та серцевих захворювань. Згодом тут відкрили тубдиспансер, а пізніше перетворили на наркодиспансер. Коли нащадки Костянтина Грабара все-таки отримали маєток назад, то від нього залишилися практично руїни та тонни сміття. Власними силами внукам відомого діяча вдалося досягти хоч якоїсь справедливості.

Після десяти років боротьби, у 1998-му, онуки Костянтина Грабара відвоювали маєток, але їм віддали тільки будівлі, підходу до них, тобто землі вони не отримали. Тож на той час потрапити до свого будинку родина могла хіба що гелікоптером. Пізніше їм віддали декілька метрів землі навколо маєтку, щоб вони могли там жити. Так, із 1999 року до сьогодні сестри намагаються відбудовувати маєток та підтримувати його в належному стані.

P.S. Історія маєтку та його мешканців справила на нас незабутнє  враження, адже це місце багате не тільки відомими історичними постатями, сумними людськими долями, але й вірою його жителів у те, що колись усе може змінитися, а правда перемогти!

Вікторія КОПИНЕЦЬ