Така етнічна строкатість населення сформувалася під впливом різних державних утворень, до яких належав край впродовж останнього тисячоліття: Угорського королівства, Трансільванського князівства, Австрійської монархії, Австро-Угорщини. Тільки в часи минулого бурхливого ХХ століття Рахівщина перебувала у складі Австро-Угорської імперії, Румунії, Чехословаччини, Угорщини, Радянського Союзу, а тепер в Україні.
Як свідчать деякі історичні джерела, у рівнинній частині Закарпаття перші німецькі поселення з’явилися вже у XII – ХIII століттях. Гірська місцевість Закарпаття, зокрема і Рахівщина, до ХІV ст. була практично не освоєною і мало заселеною людьми.
Вже з кінця ХVІІ століття, з початком інтенсивної розбудови міст згаданої імперії, виникла гостра потреба у розробці багатих лісових ресурсів гірської частини Закарпаття. Тому, на державному рівні, було прийнято рішення переселяти знавців лісової справи з Верхньої Австрії та Німеччини на гірські території Карпат, у тому числі і у верхів’я річки Тиси та її приток. Такі переселенці передали свій значний досвід і технічні навички місцевим жителям. Саме завдяки німецьким лісівникам у нашому краї почала зароджуватися і розвиватися лісова галузь.
Як свідчать літературні джерела, перші спроби переселити людей німецької національності на Рахівщину були зроблені ще до 1730 року. Найбільше німецьких спеціалістів було переселено за часів імператриці Австрії Марії-Терезії. Для них була розроблена спеціальна державна програма, за якою створювалися вигідні умови для переселення людей у Східні Карпати з Верхньої Австрії та Південної Німеччини. На Рахівщині їм відводили земельну ділянку, виділялися сінокісні луки на 2-3 голови худоби, давали знаряддя праці й ліс для будівництва житлових приміщень, одяг і все це за рахунок держави. Будинки і землю не можна було продавати, лише передавати у спадок нащадкам по чоловічій лінії. Крім того, кожному переселенцю гарантувалась оплата в 1000 гульденів на рік. На випадок смерті переселенця його вдова і не більше як четверо дітей повинні були отримувати пенсію.
Крім спеціалістів лісової галузі, за спогадами старожилів у селах Кобилецька Поляна та Требушани (тепер Ділове) переселилися німецькі спеціалісти, що мали навички плавлення металу із залізної руди. Тут вони працювали на створених залізорудних мануфактурах.
Новоприбулі переселенці, в основному, були вихідцями німецького походження з Австрії – з Імюкдену, Ебензеє та Ішлю. Про німецькі родини з Ясіня є відомості, що вони з Ротевейзе. У 1814 році виникло поселення спішських німців з Гонгартену у Рахові, яких називали «ціпцерами», а їх поселення до сьогоднішнього дня зветься Ціпцерай.
Державна політика Австрії сприяла тому, що переїжджали цілі сім’ї. Серед тих, хто збирався їхати освоювати для себе нові місця, були представники майже всіх лісових професій: спеціалісти по зрубуванню, обробці, розпиловці дерев, спорудженню будівель, шлюзів і загат, іригації річок, залісненню тощо.
Від переселення верхньоавстрійських німців у верхів’я рік Східних Карпат австрійська казна отримувала вигоду. Ліси вирубувалися тепер більш інтенсивно і раціонально, що зменшувало нестачу лісу, а вирубані ділянки заліснювалися. Верхньоавстрійські лісоруби спорудили на річках Закарпаття цілі каскади шлюзів і загат за тією технологією, що застосовувалася у їх рідних місцях, зробивши можливим постійно користуватися водним шляхом для сплаву лісу до річки Тиси. Загальна кількість загат на Рахівщині становила сімнадцять. Німці навчили місцевих жителів рубати дерева, за допомогою риз спускати з гір і сортувати деревину, розпилювати її, виготовляти дошки, зв’язувати дерева у плоти (дараби, бокори) і транспортувати їх по гірським потокам. Саме вони на малих річках і потоках започаткували будівництво плотин (гаті, греблі, кляузи), за допомогою яких сплавляли плоти (дараби, бокори) по річці Тиса у низинні райони Закарпаття, а звідти й до Угорщини.
Як згадується у історичних джерелах, перша така гать на території Рахівщини була побудована в урочищі Стебний поблизу с. Ясіня ще у 1724 році. За нею такі ж гаті з’явились впродовж наступних десятиліть на верхів’ях річок Білої, Чорної Тиси та їх чисельних приток. Професія бокорашів (плотогонів) була небезпечною, але добре оплачувалася.
Для розпиловки деревини на дошки німецькими майстрами було побудовано на деяких річках водяні пили. Найпотужнішою довгий час вважалася споруджена у 1732 році в Великому Бичкові, де працювало понад 20 людей.
Добрі умови для розвитку деревообробного промислу в нашому лісистому краї, сприяли тому, що вже у другій половині ХVІІІ ст. багато сіл на Рахівщині були зайняті на лісорозробках протягом цілого року. Зростали й потреби у таких професіях, як лісоруб, бокораш. Тільки в селі Ясіня та навколишніх присілках у кінці ХVІІІ ст. постійно працювало у лісі 300-400 лісорубів.
Поселення німецьких колоністів позитивно вплинуло на місцеве населення. Гуцули від них переймали більш досконалі методи рубки дерев і обробки деревини, різні технічні навички, особливо при будівництві житла та розкорчовки лісу. Ще й до сьогоднішнього дня при будівництві дерев’яних будинків, майстри з’єднуючи дерев’яні конструкції використовують так званий „австрійський замок” або «німецький зуб».
В кінці ХІХ ст. через територію Рахівщини Австро-Угорщиною було розпочато будівництво Транскарпатської залізниці. Для її побудови у складній гірській місцевості з усіх куточків великої за розмірами імперії були запрошені відповідні спеціалісти різних національностей, серед яких найбільше було німців, італійців, угорців, хорватів, боснійців… Після завершення будівництва 15 серпня 1895 року частина з молодих спеціалістів будівельників залізниці, створивши сім’ї, залишилася тут жити і обслуговувати новозбудовану залізницю.
З кінця ХІХ – початку ХХ ст. притік німецьких колоністів із німецьких і австрійських земель майже повністю припиняється. Зафіксовано переселення тільки незначних груп німців – їхали або ж родичі тих, що вже проживали у краї, або ж спеціалісти, яких не вистачало.
Так, за даними літературних джерел в 1900 році німці складали біля 10% усіх жителів Рахівщини. У таких населених пунктах, як Великий Бичків, частка людей німецького походження становила біля 20-25%, в Рахові – 15% і у Ясінях – 10-12%. Особливо багато працювали на великих підприємствах. Так, наприклад, на Великобичківському лісохімкомбінаті німці складали 16% всіх працюючих. Вони займали посади інженерів, техніків, кваліфікованих майстрів і робітників. Німецька мова за вжитком посідала третє місце (після української й угорської).
Із вступом у ХХ ст. темп приросту німецького населення на Рахівщині почав зменшуватися у порівнянні з іншими національними групами. Причиною такого стану стало ще і те, що відбувається їх асиміляція з угорцями. Цьому процесу сприяв також конфесійний аспект. Німці, як і угорці є римо-католики. За їх активної участі були побудовані римо-католицькі церкви у Рахові, Ясіню, Великому Бичкові, Кобилецькій Поляні та інших населених пунктах.
Не на користь закарпатських німців склалася у ХХ ст. і міжнародна обстановка. Перша і особливо Друга світові війни не обійшли стороною й німецької меншості. Багато її представників були мобілізовані в угорську армію і загинули на фронтах.
Коли восени 1944 року радянські війська вступили на територію краю, частина німецького населення виїхала в Австрію й Німеччину. Для тієї частини німців, яка залишилася, випала важка доля. Після 1944 р. військова рада 4?го Українського фронту видала постанову №0036 про відправку до таборів військовополонених всіх етнічних німців-чоловіків віком від 18 до 55 років. Лише впродовж 13-14 грудня 1944 р. військами НКВС було затримано 292 чоловіків-німецького походження у Рахівському, Тячівському, Хустському та інших округах. Їх відправили до Свалявського і Старосамбірського таборів військовополонених. Частина з них була переправлена у Сибір. Так для них почалися довгі роки важкої праці на лісорозробках та інших фізичних роботах. Багато німецьких переселенців загинуло лісах Сибіру від голоду, холоду та хвороб.
Лише 13 грудня 1955 року німців було знято з обліку спецпереселенців і у 1974 році їм дозволили повертатися у рідні місця. Почався виїзд німців у Західну і Східну Європу, у тому числі і Німеччину та Австрію. Цей процес не вдалося зупинити і по-сьогодні. Так завершилась в історії закарпатських німців найбільш трагічна сторінка їхнього життя.
Без перебільшення можна твердити, що роль німецьких колоністів у економічному і культурному розвитку Рахівщини, як і цілого Закарпаття ХVІІІ-ХІХ ст. була більшою за їх кількості. Це можна в першу чергу пояснити і тим, що крім занять із землеробства і лісорубства вони працювали лісничими, лісниками, єгерями, мельниками, пекарями, м’ясниками, кушнірами, теслями, стельмахами, ткачами, шевцями, кравцями, столярами, шлюзівниками, слюсарями, сплавниками, а з часом й фельдшерами, аптекарями і навіть лікарями та учителями. Тривале контактування місцевого населення (українського, угорського, єврейського) з німецькими колоністами позитивно вплинуло на його соціально-економічний і культурний розвиток. Місцеві жителі раніше, ніж населення деяких інших областей України, познайомилися і перейняли певні елементи виробничої діяльності і побуту німців: їх працьовитість, організованість, практицизм, терпеливість, уміння стійко переносити життєві незгоди, толерантне ставлення до представників інших народів та релігій. Німецький вплив відчутний і на розмовній мові місцевого населення, яка увібрала в себе цілий ряд німецьких слів, що використовується у місцевому діалекті і по сьогоднішній день. Наприклад: шпайз — комора, шваґер — дівер, госундраґи — підтяжки, штрімфлі – носки, шваблики — сірники, анцуґ — костюм, біґляз — праска, фірґанки — занавіски, шурц — фартух, шутер — щебінь, штрека — залізниця, ташка — сумка, луфтовати — провітрювати, шпаціровати — гуляти, райбати — прати, мелдовати – повідомляти, штимовати — пасувати, підходити, фриштиковати — снідати, гобльовати – стругати, файний — гарний, шіковний – спритний, тощо.
На території Закарпаття було зафіксовано 1480 німецьких прізвищ, які проживали протягом 266 років (з 1723 по 1999 роки). Серед найбільш поширених німецьких прізвищ, що в сучасний період трапляються на Рахівщині – Айб, Ангер, Бланер, Вешлер, Візавер, Геблер, Кушнір, Керн, Кіфор, Лазар, Молнар, Сас, Тракслер, Тушер, Шмоцер, Штодлер, Шайбнер та багато інших.
Німецькі переселенці принесли з собою нові європейські технічні навички виробництва. Навчили місцевих жителів працездатності, пунктуальності, культурі праці, самоврядуванню. Побудовані ремісничі цехи на території Рахівщини за німецькими й австрійськими зразками були на той час сучасними й розвинутими.
Зараз їх значно менше, ніж у далекому ХVІІІ ст. Значна частина нащадків німецьких переселенців на Рахівщині називають себе угорцями, українцями і тільки німецькі прізвища виявляють їхнє забуте національне походження.
(У статті використані історичні праці М. Ткача, М.Домашевського, О.Мицюка, А.Куцинського та ін..)
Микола Волощук, кандидат біологічних наук, Карпатський біосферний заповідник
