Як викладали бруківку в Ужгороді майже століття тому

“Кубікошок” – так в Ужгороді називали бригаду, яка мостила вулиці бруківкою. Нині нам захотілося розказати про них тому, що навкруги тільки й чути про ремонти доріг: як якісні, так і не дуже. То як же ремонтували дороги в Ужгороді до Другої світової війни і одразу після неї – читайте у спогадах сина одного з ужгородських “кубікошів” Арпада Добоша.

Цього веселого жвавого чоловіка у філармонії, де він працює, називають просто Арпі-бачієм. Він і сам каже: Арпад Васильович – це надто не по-угорськи і ріже йому слух. Про свого батька Ласло Добоша він може розповідати довго і багато, бо дуже його любив і всюди за ним ходив. Саме тому Арпад Васильович так багато знає про роботу батька і добре пам’ятає всі її нюанси.

Ласло Добош прийшов у бригаду дорожників ще у чехословацькі часи і працював у ній аж до самої пенсії. Його син Арпад нині розповідає, що добре пам’ятає всю бригаду батька, бо всі її члени разом почали працювати “за чехів”, продовжили “за мадярів”, під час війни і після неї. У ті часи в місті діяла лише одна бригада дорожників, всього 7-8 чоловіків. Ласло Добош був водієм генґера, або катка – єдиного на все місто аж до кінця 50-х років. Цю легендарну машину добре видно на кількох світлинах з родинного архіву родини Добошів. Вона була австро-угорською, обладнана газогенератором. Ласло часто приїздив на ній після роботи додому, коли бригада працювала у центрі міста і везти її у гараж на вулиці Руській було далеко і довго. “Ми жили тоді на вулиці Крилова, і щоб завести цю машину, батько прокидався о 5.30 ранку. Він спускався вниз, засипав у спеціальний котел деревне вугілля і йшов снідати. За 40 хвилин газогенератор виробляв достатньо газу, аби каток можна було завести. Димів він не сильно, сусіди не скаржилися. Батько сідав за кермо і дуже повільно (інакше каток просто не міг) їхав на роботу. Торохтіла ця машина страшенно! Іноді, коли у спеціальному відсіку накопичувався надлишок газу, кришку відсіку зривало, і газ із шипінням виривався назовні. Батько дуже сердився, мовляв, знову?! Та насправді машинку свою любив, коли вона ламалася, сидів над нею у гаражі цілими днями, – пригадує Арпад Васильович. – Також добре пам’ятаю, як батько з хлопцями заливали у каток воду. Машина і так була важкою, важила 10-12 тон, але спроектована так, щоб її можна було зробити ще на 2 тони важчою. Для цього у задньому колесі була пробка, яку знімали і заливали в колесо воду. До речі, воду брали зі старих чеських гідрантів. У батька був спеціальний ключ, яким він знімав кришку, і шланг, через який вони закачували з гідранта воду у генґер”.

Цікаво, що про цей каток є згадки навіть у довоєнній пресі. “Карпаторусскій голосъ” за 1934 рік містить досить кумедну замітку про те, що паровий каток так налякав коня якогось пана Кері, що бідна тварина сильно смикнула бричку, від чого дружина Кері, дама, як натякнули у замітці, повненька, впала на землю й отримала тілесні травми. Словом, чи-то коні в ті часи були не звиклими до механічного шуму, чи той каток справді видавав жахливо гучні звуки.

То як же мостили тоді вулиці? Арпад Васильович каже, що спершу бригада підготовлювала полотно, розрівнюючи його і засипаючи гравієм з радванського кар’єру. По гравію їхав каток. Далі гравій засипали шаром піску, після чого каток їхав знову. Потім троє кубікошів – брати Спек та Пішта Лізак – одягали на коліна саморобні резинові наколінники, ставали навколішки і починали викладати у пісок “коцку”, забиваючи її важким молотком. Коли потрібно було зробити на тротуарі візерунок, як це було при мощенні району Галагов у 30-40-х, кубікоші встромляли у пісок кілочки, намотували нитку і так формували “малюнок”.

Звідки до Ужгорода везли кольорову бруківку, якою викладені тротуари на Галагові, Арпад Васильович не знає, але припускає, що це андезит з радванського кар’єру. Темні базальтові кубики для проїжджої же частини везли до нас залізницею з Мукачева, навкруг якого було кілька кар’єрів. На станції Ужгорода мукачівську бруківку перевантажували і везли до місця дорожніх робіт. Причому Арпад Васильович пам’ятає, що довгий час розвозили бруківку не вантажівкою, а на підводі з двома кіньми. Підвода теж була комунальною, її залучали до різних робіт: зеленгоспу землю підвести, дорожникам –”коцку”. Керували нею чоловіки з прізвищами Бобіта та Пагулич. Коней вони тримали у конюшні позаду протестантської церкви на вулиці Другетів.

Коли бруківка була викладена, починалася робота ще двох членів бригади. Їхнім завданням було утрамбувати камінці, а робили вони це з допомогою саморобного пристрою – шматка великої труби, залитої металом, з дерев’яними ручками зверху (вони називали її угорською “денгельо”). Цією трубою, монотонно піднімаючи і опускаючи її, робітники утрамбовували викладену бруківку, аби вона глибше увійшла у дорожнє полотно і добре трималася. Ця частина роботи була особливо важкою фізично, бо труба ця важила 20-25 кілограмів. Виконували її та підготовчі земельні роботи дорожники Данч, Оноді, Кривецькі та Пенцу. Останнього, Пенцу Дюло-бачія, Арпад Васильович добре пам’ятає ще й через його особливу фобію. Оскільки члени бригади та їхні сім’ї дуже дружили, вони часто разом виїжджали в гості чи на пікніки. Так от Дюло-бачі страшенно боявся машин, їздив завжди лише у відкритому кузові. Такий страх у чоловіка з’явився після Другої світової, в якій він брав участь. Невідомо, що він тоді пережив, але потім завжди сідав так, щоб якщо машина перевернеться, він міг встигнути з неї вистрибнути.

У радянські часи Ласло Добоша підвищили до керівника бригади, називали “тізедешем” – десятником. Однак він не був начальником, який лише роздавав підлеглим команди, а продовжував на рівні з ними працювати водієм катка.

Загалом, куди би сьогодні не ходив Ужгородом Арпад Добош, всюди може бачити роботу бригади свого батька. Вона працювала до 60-х фактично без заміни складу, навіть будучи вже літніми людьми, ці дорожники продовжували виконувати свою роботу. “Ці люди були справжніми християнами, тому вони й подумали не могли про те, аби вкрасти якісь матеріали чи зробити роботу абияк. Іноді люди їх пригощали обідом, хтось міг пляшку вина винести, коли біля їхнього дому дорогу ремонтували. Але щоб гроші якісь брати, чи красти – таке їм навіть в голову не могло прийти. Вони знали, що роблять добру справу для свого міста. І, знаєте, щоб там не казали про радянську владу, але вона цінувала стару бруківку і дбала про неї. Щоб розібрати хоча би невеличкий її шматочок, треба було купу дозволів виходити. Нині ж подивіться на стару бруківку в центрі міста. Вона по камінчику розноситься, руйнується далі, і скоро залишиться в Галагові лише окремим шматками. Мені важко на це дивитися, і знаю, що батькові було би теж боляче, якби він це бачив”, – каже Арпад Васильович.

Стара бригада кубікошів працювала в Ужгороді до кінця 60-х. Першим “здався” старий генґер: після незліченних поломок і ремонтів його у 50-х замінили на новий бензиновий каток радянського виробництва, а саму ж стару машину, вочевидь, здали на металолом. Ласло Добош переучився на новий каток і працював ще кілька років на ньому. Потім і він, і решта членів його бригади вийшли на пенсію, а дороги почали здебільшого асфальтувати, а не викладати бруківкою. Так закінчилася історія ужгородських “кубікошів”, про яку тепер знаєте і ви.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”