https://rx.ua
3081
14:17 8.112020

Історія та легенди Виноградівського замку «Канків»

Історія 2781

На крутому скелястому виступі Чорної гори просто над містом Виноградів збереглися руїни середньовічного замку із назвою «Канків». Поруч біля руїн замку сумно стоять зруйновані стіни старовинного готичного храму.

Уявна реконструкція Виноградівського замку

На території замку був колись похований прах святого – Яна Капістрані (1386-1456), який проповідями надихав війська християн у боротьбі проти турків-османів (на території Угорщини).

За даними археологів, первісне заселення урочища датується аж XIV – XII ст. до нашої ери і пов’язується з носіями культури Станово. За даними закарпатських архелогів, котрі проводили дослідження замку в 2007 році, середньовічний шар вказує на XIII – XIV століття. Однак, як вважають деякі науковці, замок потребує більш ґрунтовних досліджень та розкопок, які, можна прогнозувати, принесуть чимало історичних відкриттів та сенсацій.

Про заснування замку збереглася цікава легенда – начебто угорський король Святий Стефан подарував околицю нинішнього Виноградова своїй дружині – Гізелі. Вона була за походженням німка і запросила сюди своїх одноплемінників – саксів чи саксонців. У той час тут їх називали сасами. Як тільки німці з’явилися в Карпатах, одразу почали засаджувати ґрунт виноградом. Земля тут, біля Чорної гори, як це є і сьогодні, виявилась урожайною, і нові господарі швидко розбагатіли. Саме вони начебто й спорудили собі замок під Чорною горою та поставили у ньому воєнний гарнізон. Святий Стефан, як побачив, що саси так тут розгаздувалися і навіть начебто почали нахабніти, зібрав військо та й вигнав їх із замку. Частина з них після цього оселилася там, де нині знаходиться село Сасово. А інша частина подалася на схід, де тепер лежить село Крива. Але й тут сасів частенько непокоїли опришки, отож вони згодом відійшли до Хуста та Вишкова. 

Щодо назви замку, єто одні легенди кажуть, наче у часи міжусобиць, які настали з припиненням династії Арпадів, замком володів розбійник на ім’я Канко. Та є й інша версія: нібито монахи в замку носили верхній одяг з овечої вовни, який називали «канко». Є також гіпотеза, що назва походить від угорського слова, яке в перекладі на українську означає «кам’яна брила».

«Канків» займає верхівку пагорба біля підніжжя Чорної гори, яка знаходиться на правому березі Тиси. У часи середньовіччя річка протікала під схилами пагорбу, доказом чого є склад ґрунту в цьому районі. Зі схилів Чорної гори можна було контролювати значну частину Притисянської рівнини. Спорудження замку в такій місцевості, біля входу в Мараморошську долину, давало потенційну можливість господарям фортеці охороняти сухопутний та річковий шляхи, котрими возили сіль у давнину.

Окремі дослідники вважають, що вперше Канків, у розумінні населеного, а може й укріпленого пункту, згадується угорським хроністом Анонімусом як Угоча в угорському літописі ХІІ століття Gesta Hungarorum. «У 903 році після народження Господа військо Арпада захопило землі, разом із населеннями, між Тисою і Бодрогом, до самої Угочі» (Gesta,14). Але, як ви самі можете переконатись, тут скоріше йдеться про назву місцевості, адже літописець не пише ні про місто чи замок, чи тим більше резиденції якогось князя, про котрого стверджують деякі дослідники. 

«Канків» був споруджений у формі чотирикутника (розміром 44,5 м х 35 м) із чотирма виступаючими назовні масивними квадратними кутовими вежами (дві з них фрагментарно збереглися до нашого часу) та південною надворітною баштою. Одна із веж була пристосована для проживання. Замкова споруда мала кілька додаткових фортифікаційних оборонних виступів, що були зведені відповідно до рельєфу місцевості. У 2007 р. на території внутрішнього дворику археологічною експедицією УжНУ під час проведення розвідувальних робіт виявлені фрагменти фундаменту, що залишились, можливо, від старої башти. На відстані 30 м від західного муру фортеці побудована невелика одноярусна каплиця із круглим вівтарем, яка оригінально штучно «піднята» над рельєфом замкової гори до рівня основної фортечної споруди. У північно-східному напрямку, на віддалі біля 40 м від замку, знаходився костел. Про його роль свідчить той факт, що у XVI ст. тут відбувався з’їзд усього духівництва ордену францисканців. Про значні розміри храму свідчать міцні контрфорси, що збереглися до нашого часу. Костел складався з одного нефу та гранчастого вівтаря, який на західній та східній сторонах сполучався із ризницями. Біля храму були збудовані житлово-побутові приміщення. Весь замковий комплекс разом із каплицею та костелом був оточений захисною кам’яною стіною.

Перші конкретні дані про Севлюш містяться в грамотах XIII – XIV ст. Однак у них немає згадки про замок, а зачіпається лише місто і привілеї певної категорії його жителів. Цей факт не дозволяє залучати їх відомості для вирішення питань, пов’язаних саме із замком, вважають археологи І. Прохненко, В. Мойжес та Є. Гомоляк, котрі проводили дослідження Виноградівського замку у 2007 році. На їх думку, час створення системи кам’яних укріплень, тобто виникнення замку, визначається рубежем XIII – XIV ст., що не збігається з прийнятою в історіографії більш ранньою датою. Тобто, вже після монголо-татарської навали і окупації Угорського королівства. Саме в цей час відзначається масова поява замків у Європі. 

А от за даними інших дослідників, укріплення на Чорній горі начебто існувало вже у другій половині XІІ ст. (Поп, 2006), коли угорський король Гейза ІІ (1141 – 1162 рр.) організовує в цьому районі окрему адміністративну одиницю – комітат (жупу) Угоча з центром у замку «Канків», що належав йому разом із містом Севлюш. Уже до середини XIІІ ст. поселення навколо Канкова поступово набуває характерні риси міста. Відбувається і перебудова замку, особливо активно в період правління короля Андрія ІІ (1205-1235 рр.). До того часу фортеця начебто належала королівській домінії Нялаб, що була сформована навколо Кіральхази (Королево – до 1946 року Кіральхаза).

Відтак, за даними одних дослідників, у 1241 році, під час татаро-монгольської навали місто Севлюш було знищено, але замок не був узятий. А от за версією інших, він у той час просто не існував. 

Згодом, уже після навали монголів, із метою його відновлення чи то побудови угорські королі запрошують для поселення німецьких колоністів. Сюди прибувають фламандські й саксонські ремісники і селяни. У грамоті 1262 р. угорського короля Бейли IV (1235-1270 рр.) і документам Стефана V (1270 – тисячу двісті сімдесяті рр.) окремі категорії населення Севлюша отримали широкий комплекс міських привілеїв і прав «вільного королівського міста» («Севлюшське право»). Вони були підтверджені угорськими королями в 1294, 1319 і 1329 роках. Цей факт відбитий і в угорській грамоті першої половини XIV ст., по якій трансільванське місто Кронштадт отримало такі ж права, якими користувалося населення Севлюша. Про це ж свідчить і нагородження п’яти мараморошських коронних міст подібними привілеями в 1329 році. Замок Канків, як і інші фортеці регіону, в цей період перебудовується. 

У 1307 році король Карл І Роберт передає Севлюшський замок біхарському магнату Б.Боршо (Бенедеку), який із 1308 року розміщує тут постійний гарнізон і проводить повну реконструкцію оборонних споруд Канкова протягом 1307-1308 рр. Дослідники відзначають часте використання в документах цього часу назви «Севлюшський замок». 

Через кілька років власник Канкова Беке Боршо разом зі своїм братом, Палатином Копас, вступає в коаліцію магнатів, що знаходиться в конфронтації з представником нової правлячої династії Угорщини, королем Карлом Робертом Анжуйським (1301/1310 – +1342 рр.). Як наслідок, у 1317 році під час штурму королівськими військами, замок руйнується. Згодом король наказує відновити «Канків» і дарує його королеві Марії, а Севлюш проголошує в 1329 році коронним містом. Захищений замком, він стає важливим торговим центром на «соляному шляху». 

У XIV столітті, за даними дослідників, біля замку була побудована маленька одноярусна капличка. Будівля була прямокутною в плані, зі сходу до неї прилягала напівкругла апсида. Вважається, що основою для неї послужив нижній ярус старої оборонної вежі першого кам’яного замку.

У 1399 році угорський король Сигізмунд І Люксембурзький (1387 – 1437 рр.) подарував «Канків» разом із містом Севлюш магнату Петеру Перені за виявлену сміливість у битві з турками при Нікополі (Болгарія) у 1396 році. 

Справа в тому, що король, котрий, до речі, свого часу став імператором Священної Римської імперії німецької нації, у 1390-х роках був змушений віддати Хуст і частину Угочанської і Мараморошської жупи за борги волоським воєводам Драгу і Балку – синам Саса. Це були православні магнати німецького походження. Зростання їх впливу в цьому регіоні Угорщини турбувало короля. Тому йому було вигідно протиставити їм не менш могутнього магната – Петера Перені, свого вірного соратника, що був, до того ж, великим кредитором короля. Пізніше Сигізмунд призначив Петера Перені також керувати мараморошськими соляними копальнями, забезпечивши тим самим свій повний контроль над «соляним шляхом».

Деякі дослідники вважають, що саме Петер Перені на місці старого дерев’яного укріплення побудував нову кам’яну фортецю. Принаймні, 5 листопада 1399 року в збереженій грамоті того часу засвідчений факт побудови (або перебудови) замку, спорудженого «для зміцнення могутності держави, збереження миру і спокою для дворян та їхніх підданих, щоб вони могли жити без страху». Однак, за даними інших дослідників, перші кам’яні укріплення були побудовані раніше, приблизно на початку ХІV століття вже згаданим жупаном Беке Боршо. А новий власник Петер Перені лише укріпив та відремонтував їх. Про це опосередковано свідчить і той факт, що реконструкція замку в грамоті засвідчена буквально через декілька місяців після того, як згаданий феодал вступив у володіння замком. Окрім того, за даними археологів, котрі досліджували замок у 2007 році, зведення першого кам’яного замку вони датували саме кінцем ХІІІ – початком ХІV століття, що також підтверджує версію більш раннього будівництва кам’яних укріплень. 

Політика короля Сигізмунда І Люксембурзького стосовно вже згаданих феодалів Драга і Балка та призначення магната Петера Перені з метою фактично контролювати регіон продовжилась і в наступні роки. Волоські воєводи володіли сусіднім замком «Нялаб» у Королеві. Однак, згідно з документом від 25 червня 1402 року, після смерті воєводи Драга, через цей замок онуки воєводи Саса пересварилися. Король запропонував, щоб воюючі сторони показали дарчі листи, але це не могла забезпечити жодна зі сторін. Скориставшись цим, король 12 березня 1405 року офіційно подарував замок «Нялаб» і належні йому маєтки тому ж таки Петру Перені. Офіційно за участь у придушенні чергової фронди проти корони, відомої як «заколот баронів». А волоські воєводи змушені були покинути Мараморош. Після цього Петер Перені переносить свою головну резиденцію до замку «Нялаб» і вже звідти керує комітатом і маєтками. А стратегічне значення замку «Канків» у Севлюші поступово починає занепадати.

Відтак уже в кінці XV ст. власники замку передали фортецю монахам-францисканцям, які перетворили її в укріплений монастир. До речі, значну перебудову замку в кінці ХV – на початку ХVI століття фіксують і археологи. Нова чернеча обитель свого часу була досить впливовою, зокрема сюди були перенесені мощі Яноша Капістрані, який прославився в битві з турками під Белградом (21 липня 1456 року). Церква канонізувала Яноша (за одними даними – в 1690-му, за іншими – в 1724-му), і він у період війни з турками швидко став одним із найбільш шанованих католицьких святих. 

Замок у статусі монастиря існував орієнтовно півтора століття. За цей час, безсумнівно, перебудовувалися старі споруди комплексу і будувалися нові. Так, на території замку на початку XVІ ст. францисканці побудували костел значних розмірів, в якому пізніше був проведений з’їзд всього духовенства ордена. Існує припущення, що саме від назви елемента шати монахів (капюшон – накидка «Канко») замок і отримав свою сучасну назву «Канків». Храм був довгастий у плані, витягнутий по осі схід-захід. Зі сходу до нефу прилягала гранована апсида. Стіни нефа і апсиди були посилені контрфорсами. Костел був однією з найзначніших споруд міста. 

У 1514 році в Угорщині спалахнула селянська війна під керівництвом Дьордя Дожі. Повстанці контролювали Севлюш протягом усього літа 1514 року, але жодних відомостей про те, як їхні дії відбилися на спорудах замку і монастиря, на жаль, немає. Можливо, будучи в статусі чернечої обителі, він оминув нападів.

У період реформації багато угорських дворян приймає кальвінізм на противагу католицьким правителям Австрії. Так вчинив у 1556 році один із нащадків роду Перені. Навернувшись у протестантизм, Франц Перені вигнав католицьке духовенство зі своїх володінь. У ході цих подій (1556 рік) Перені організовує напад на замок – монастир, убиває більшість ченців і скидає їхні тіла разом із мощами святого Яна Капістрані в замковий колодязь. Фортецю займають люди Франца Перені, комплекс знову переходить у статус замку. 

Така небачена жорстокість щодо мирних ченців, хоча і ненависних, на думку Франца Перені, католиків, котрим, до того ж, ці володіння подарував його предок, наводить багатьох дослідників на думку, що тут було щось особисте. Однак жодних історичних даних про це немає. Водночас у народній пам’яті на тлі описаних подій закарбувалась сумна легенда, записана у книзі Івана Хланти. 

Вона описує володаря замку, як побожного чоловіка, котрий щедро наділив монахів-францисканців угіддями, правами і привілеями. У нього була молоденька дочка – красуня, котра також була дуже побожною, як і весь їхній рід. Юна дівчина часто відвідувала монастир, слухала розповіді монахів, історії про святих, сповідалася. Окрім того, юна панянка була щедрою добродійкою, допомагала убогим та старим. За це її у народі дуже любили. 

І ось одного разу дівчина зникла. Розшукували її даремно, а вбитий горем батько навіть пообіцяв нечувано велику винагороду тому, хто її знайде… Проте минали дні, місяці, а потім роки, а про доньку не було жодної вісточки. 

Та одного разу старий дідок-прочанин, котрий дуже любив і пам’ятав дівчину за її щирість, зайшов до монастирської церкви і від утоми заснув на лавиці. Монах, котрий закривав храм на ніч, не помітив його. Вночі дід прокинувся в церкві, але вийти не зміг. Стояла повна тиша, і тут дід почув якийсь ледве помітний придушений плач. Запаливши свічку, він довго шукав і врешті знайшов потаємний хід під плитою біля престолу. Цей прохід вів у підземелля під церкву. Коли він спустився туди, то побачив нещасну дівчину, котра плакала і тужила. Старий одразу впізнав зниклу доньку володаря замку. Він почав умовляти її піти з ним до батька, однак дівчина лише дивилась на нього божевільними очима й не рухалася з місця. Тоді дід вирішив дочекатися ранку, вийшов із храму і пішов просто до замку, де розповів усе батьку нещасної дівчини. Монахи спочатку все заперечували, але Перені їх не послухав і силоміць увірвався до підземель храму, де знайшов свою доньку. Та вона була божевільна і не впізнала навіть рідного батька. Найкращі лікарі не змогли її вилікувати, і дівчина невдовзі померла. Розгніваний нечуваним злочином батько вигнав монахів, а монастир наказав знищити. Люди кажуть: коли в зруйнованих мурах у нічній тиші виє вітер, здається, що то плаче нещасна бранка монахів. 

Ось так легенда пояснює жорстокість Франца Перені. Однак повернемося до історичних даних. Прийнявши кальвінізм, Перені від Австрії перейшов на бік трансільванського володаря Яноша ІІ Заполі (1540 – 1571). Відомо, що проти бунтівного феодала був посланий загін австрійських військ під командуванням Телекеші, який штурмом узяв і зруйнував укріплення в 1557 – 1558 рр. Франц Перені потрапляє у полон, а Телекеші розділив між воїнами його скарб, біля 400 тисяч злотих. За даними істориків, замок після цього вже не відбудовувався. Однак знахідки археологів XVІ і XVІІ століть дозволили зробити висновок, що і після руйнування життя на території замку не завмерло… Але вже протягом XVІІІ – XІХ століття замок був практично повністю розібраний на будівельний матеріал. В основному замковий камінь використовували для будівництва терас на Чорній горі, які створювали для вирощування виноградників.

У 1976 році на території замку знімали один із епізодів фільму «Табор уходит в небо» режисера Еміля Лотяну. На момент зйомок каплиця замку була перекрита покрівлею (в наші дні споруда стоїть без неї), а всередині, на стінах, було видно значні фрагменти фрескового живопису, від яких у наші дні не залишилося і сліду. Загадкові руїни Канкова на тлі мальовничої природи Виноградівщини залучили сюди знімальні групи й інших фільмів, серед яких «Злива над полями», «Над Тисою».

Руслан ФАТУЛА

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах
Новини
Талановиті мукачівки готують аматорську психологічну виставу «Прийняття»
17:58
У Хусті відбулася робоча зустріч до Міжнародної акції «16 днів проти насильства»
17:27
Ужгородські нацгвардійці отримали особисту зброю
17:11
Сійярто: Місія ОБСЄ в Україні має поїхати на Закарпаття та розслідувати переслідування угорської громади
16:44
У ПП «Дякове» через спробу контрабанди від українця вилучили мікроавтобус. ФОТО
16:20
Головний тренер ФК «Ужгород» Володимир Васютик: «Маємо показувати той рівень гри, який буде системним, а не випадковим»
16:03
Кулеба назвав провокацією звинувачення у залякуванні закарпатських угорців
15:35
Депутати на Закарпатті співали не гімн, а угорську молитву, – Посольство Угорщини
15:01
Хустянин сплатить понад 250 тис. грн за вкрадений газ
14:44
Завтра велика частина Ужгорода залишиться без води
14:15
Всі новини
Головне