2773
11:11 13.022020

Пам’яті Івана Лоя

Історія 1201

«Светя другим, сгораю сам» – ці слова, що належать голландському лікарю Ніколасу ван Тюльпу, хоч і стали девізом представників найгуманнішої професії медика, однак часто можна застосувати до всіх людей різних спеціальностей, які присвятили себе служінню іншим.

Парадокс, але герой цього допису більшу частину свого життя у професійній сфері працював з цифрами! Бухгалтер… для багатьох у цій спеціальності не знаходиться місця для емоцій, справа ж вимагає холоднокровності та максимальної гостроти уваги. Однак «ювіляр», якому цими днями виповнилася б сотня літ, Іван Лой, усім своїм життям довів, що доброзичливість, щедрість та милосердя перебувають поза рамками професії, національності, партійної належності чи інших умовностей.

Люблячого батька та дідуся, який разом з прекрасною дружиною Іриною, теж, на жаль, покійною, дав путівку в життя п’ятьом дітям і зараз би тішився 8 онуками та 4 правнуками, легко можна назвати наставником безлічі дітей та дорослих. Доля розкидала людей, котрим допомагав Іван Дмитрович по всьому світу, та, безсумнівно, усі вони пам’ятають цього доброго та неймовірно скромного чоловіка.

Народився Іван Лой 6 лютого 1920 року в гірському селі Вучкове Міжгірського району. Дитинство в міжвоєнні часи було нелегким, але попри це вчився хлопець сумлінно. На жаль, здобути вищу освіту в ті роки було важко, у сім’ї росло ще п’ятеро дітей. Невдовзі почалася Друга світова, яка принесла родині Лоїв важкі випробування.

Після завершення війни життя почало налагоджуватися, наскільки це було можливо в умовах тогочасних реалій – влади іншої держави, яка поряд з новими можливостями приносила нові проблеми та розчарування. Утім, доля в ті часи виявилася прихильною до Івана Дмитровича на всіх фронтах. Він закінчив навчання у Львівському училищі лісової промисловості за фахом бухгалтера, але головною подією його життя стало одруження. Невдовзі з’явилися і дітки, і престижна на той час робота за спеціальністю у Вучківському лісництві, яким керував рідний брат Йосип, ветеран війни, а пізніше в Міжгірському лісовому господарстві. Згодом молода сім’я переїздить на Тячівщину, за направленням на роботу на Тересвянський деревообробний комбінат, а в 1953 році – до Ужгорода. Кар’єрне зростання, як тепер прийнято говорити, у молодого, але наполегливого та прискіпливого спеціаліста складалося досить вдало. Та, на жаль, радянська тоталітарна машина знайшла спосіб принизити й людину з бездоганною репутацією – вступ до лав КПРС, який автоматично відкрив би нові перспективи зростання, виявився неможливим через репресії проти батька дружини Івана Дмитровича, як зазначалося в особовій справі – «родственные связи с куркулем». Іронічно, що «куркуль» насправді мав лише декілька коней та сільськогосподарський реманент. Такий поворот долі не відобразився на працьовитому та доброзичливому чоловікові, навпаки, його скромність і порядність лише зросли. Обіймаючи посаду заступника головного бухгалтера тресту «Закарпатліс», Іван Дмитрович відзначався високим професіоналізмом, його поважали колеги з усієї Української РСР. Скільки колег та родичів гостювало в його домівці, яка, до речі, знаходилася через дорогу від місця роботи, – годі й порахувати. Виховуючи п’ятьох дітей у доволі скромних умовах, він завжди знаходив час та увагу для кожного.

На свій 60-й, як виявилося, останній день народження приймав у своїй домівці високих гостей з числа керівництва лісової галузі УРСР. Останні надзвичайно дивувалися простоті та водночас мудрості Івана Дмитровича. На жаль, сил і наснаги цій украй порядній людині Богом було відведено небагато. Минуло вже близько 40 років від дня смерті Івана Лоя, та люди, будь-то в рідному селі чи в Ужгороді, і досі пам’ятають доброту цієї Людини. Вічна пам’ять!

Андрій ВАЩУК

 

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах
Головне