Історія паперової фабрики та унікальної мануфактури-кузні «Гамора» в селі Лисичево

Опубліковано: | Переглядів: 1114
  • Поділіться із друзями:

З огляду на історичне минуле слід ознайомити наших краян з деякими промислами села Лисичево Іршавського району, яке відоме з початку ХV ст. і славиться тим, що ще в середині ХVІІІ ст. тут заснували паперову фабрику та державний залізоробний завод, де випалювали чавун із місцевої руди.

Колесо_водяного_млина_Гамори

У 1708 році маєтки феодала Георгія Довгая були конфісковані урядом Габсбургів за участь у визвольній війні угорського народу 1703–1711 pоків проти австрійського панування, і село Лисичево перейшло у власність держави, а пізніше у власність графа Ласла Телекі, який брав участь у розгромі повстанців, за що й отримав від австрійського імператора Йозефа I Габсбурга (16781711) великі земельні наділи.

Для оживлення отриманого господарства Ласло Телекі переселяв чеських та німецьких колоністів у свої володіння. Німецькі поселенці вважалися не кріпаками, а робітниками (1 листопада 1781 року Йосиф II скасував кріпацтво в Чехії (Богемії), а потім у решті володінь Габсбургів).

З кінця ХVІІІ ст. на території сучасного Закарпаття створювалися сприятливі умови для розвитку деревообробної промисловості. Уже в другій половині ХVІІІ ст. мешканці сіл Марамороського комітату були зайняті протягом цілого року на роботі в лісі. Одні рубали й сортували деревину, інші сплавляли її навесні та восени. Професія плотарів (бокорашів) набуває значного поширення. У 70-ті роки ХVІІІ ст. в селі Довгому та на його околицях був 31 бокораш.

У 1760-х роках у Лисичові вже діяла потужна паперова фабрика (папірня) графа Ласла Телекі (угор. László Teleki de Szék), де використовували силу води, яка обертала дерев’яні колеса та приводила в рух молоти.

Про цей період села в журналі «Зоря-Наjnal» (Ужгород, 1941) є такі відомості: «У с. Лисичево в 1760 році при помощи якогось предпринемателя з Польщі граф Телекі збудував фабрику на папір. Не била се фабрика в нинішнім понятію, але все таки на той час і на той околиці було се велике діло. Сися фабрика, або, як її називали, млин, на папери мала 3 вальці і 3 корита і поганялася силою води». У 1772 році підприємство продукувало 104 зв’язки першокласного паперу, 12 зв’язок другокласного паперу, 50 зв’язок «бубли». Основною сировиною для них були ганчірки та копита великих тварин, желатина, що йшла на виготовлення клейкої маси. Протягом 1780–1825 років на папір наносять філіграні (спеціальні водяні знаки) з елементами родинного герба графа Телекі та літерами «G» і «T» – «Grof Teleki». Ці знаки засвідчуються навіть у 1841 році.

До речі, з цього паперу зроблена церковна «Книга реєстрації актів про народження села Кушниця і Лисичева 1820–1887 рр.», що зберігається в Державному архіві Закарпатської області.

Технологія виготовлення паперу в XVIII ст. була досить складною та трудомісткою. Паперова фабрика, яка працювала в Лисичеві, не змогла конкурувати за якістю паперу з іншими мануфактурами Австро-Угорщини й діяла до 1840 року, після чого її перепрофілювали.

Австрійський підприємець Гамор на основі млина папірні, розташованого в урочищі Пасічний, створив більш потужну мануфактуру-кузню. Для цього були запрошені інженери та ремісники різних професій із сім’ями з інших територій Австро-Угорщини, у тому числі зі Словаків, Польщі, Чехії, Сілезії тощо, які перебудували її на металообробне підприємство й заснували державний залізоробний завод, що випалював чавун із місцевої руди.

На «Гамору» йшли два відводи води із Тросного та Сільського потоку. На річці була споруджена більш потужна гребля для накопичення води у водосховищі. По відвідному каналу вода спрямовувалася в лопаті коліс кузні, які приводили в рух величезні ковальські молоти. Під їхніми ударами метал з лисичівського державного залізоробного заводу перетворювався на заготовки для мотик, лопат, деталей для плугів, підкови для коней, різний реманент. Там діяли чотири молоти, налічувалося п’ять водяних коліс, їх обслуговували 16 майстрів, які вміли виготовляти деталі для металевих ліжок, фігурних парканів та інших виробів, що користувалися попитом на ринку.

Як кузня «Гамора» почала функціонувати з 1850 року. На шахтах Лисичівського залізоробного заводу й належних йому рудниках було зайнято 260 осіб. У 1894 році шахти Лисичівського державного залізоробного заводу із добутої залізної руди виплавили 5766 центнерів заліза, оціненого в грошовому виразі рівно у 28426 форинтів. Процент чистої залізної руди становив від 15 до 30 відсотків.

На кадастрових картах 1864 року, що зберігається в державному архіві області, можна побачити план розміщення Лисичівського державного залізоробного заводу й поруч на схід через канал понад 10 хат без земельних наділів, колонію-поселення для інженерів та ремісників різних професій із сім’ями. Ці дерев’яні хати з двосхилими дахами будували самі ремісники. Спочатку помешкання були покриті соломою, а пізніше дерев’яними шинглами.

Звернемось до Церковної книги реєстрації актів про народження села Кушниця і Лисичево 1820-1887 рр. Починаючи з 1850 року в цій „Книзі…” можна знайти не тільки прізвища і професію ремісників, а також їх віросповідання. Це римо-католики, протестанти та греко-католики. Приїздили вони в с. Лисичево сім’ями і жили біля Гамори та в урочищі Переділя, на перших порах родичались з єдиновірцями сім’ями ремісників, а пізніше їхні діти одружувались за жителів сіл Лисичево, Довге, Кушниця у зв’язку з цим змінювали і віросповідання.

Наводимо неповний перелік прізвищ ремісницьких сімей, виписаних з Книги реєстрації актів про народження в селах Кушниця і Лисичево наприкінці 50-х років ХІХ ст.: Якоб Фількорн – клінчарський майстер, жінка Кралік Розалія; Мойсей Тріндіц – штрекермайстер, жінка Естер Голдбссерн; Імлінг Якуб – гаморський куммесор, шлоссер, жінка Сусана Маюрін; Нагавичка Франц –фрішер гаморський, жінка Богорус Анна-Марія; Франц Шрекл – ремесленник гаморський, жінка Кароліна Шрекл; Шварц Андрій – ковач гаморський, жінка Імлінк Марія; Лукач Йосип-гаморський свирмайстер, жінка Шоп Марія; Хижній Іван – ковач гаморський, жінка Файдак Юліана; Стропович Іван – мурник гаморський, жінка Кухта Марія; Капуста Якуб – столяр гаморський, жінка Новітні Терезія; Коцан Іван – угляр, Молчан Михаїл – угляр та інші.

На цей період беровом (головою) Лисичева був Коваль Стефан його жінка. Олегаш Поланя.

Треба відмітити, що робітниками на вищеназваних виробництвах в с. Кушниця і Лисичево були як правило досвідчені майстри і ремісники, вихідці із німецьких і чеських, словацьких земель: Саксонії, Сілезії, Бранденбурга, Прусії, яким державою на десять років надавалися великі пільги. Вони привнесли нові методи господарювання і виробництва.

В середині XIX столітті в Австро-Угорщині виникає значний попит на вироби з чавуну і граф Телекі засновує Довжансько-Лисичівський залізоробний завод – „Dolha-Rókamezői vasgyár”.

У 1853 році розпочинається будівництво високої доменної печі на довжанській дільниці заводу. Піч будувалась за проектом інженера Іоанна Мюллера та під керівництвом директора заводу Прігродні. Будівництво тривало досить довго. Довжанська частина заводу спеціалізується здебільшого на художньому литві з чавуну, а лисичівська – переважно на утилітарній продукції з металопрокату, який оброблявся в кузні. Продукція підприємства продавалася не тільки на внутрішньому ринку, але й експортувалася за кордон – до Сербії, Румунії, Угорщини та інших країн.

Під час Першої світової війни і до 1918 року виробництво було закрите. Після приєднання нашого краю до Чехословаччини, завод передається товариству „Dovžansko-Lisičevské železárny a lopatárny Josef Melchner a dr. Oldrich Bukovansky”. В цей період завод був модернізований та випускав вироби побутового та промислового призначення: кухонні плити, посуд, ванни, ємності для прання, литі частини для плугів, шестерні, каналізаційні люки тощо. Асортимент виробів свідчив про те, що підприємство перейшло на випуск виключно утилітарної продукції. Проте через економічні труднощі вже у 1927 році Довжансько-Лисичівський завод був закритий.

Після розпаду Довжансько-Лисичівського залізоробного заводу лисичівська частина виробництва перейшла у формат звичайної кузні. Тут виготовляли здебільшого сільськогосподарський реманент. Також функціонувало валило, яке давало можливість обробляти вироби з овечої шерсті – вуйоші, штани, кептарі та ковдри. Кузня працювала практично без перерви майже до часів радянської колективізації.

У документах Державного архіву Закарпатської області можна знайти відомості про гамору і радянського періоду. Зокрема, що на початку 1945 року кузню перетворили в Лисичівський ковальський завод „Сила”. Того ж року завод виробив (подаємо мовою оригіналу): мотики – 3317 штук, кирки – 225, підкови – 2000, рискачі – 100, рафи – 95, лопати – 480, чекани – 340, сокири – 280, иртувки – 127, підкови – 2570, коси – 872 на суму 7,612,22 тис. крб. У 1960-х виробництво передали до Іршавського промкомбінату, а наприкінці 1960-х узагалі закрили. Але 1971 року цех відновили і надали статус пам’ятки промархітектури і реставрували як кузню-музей. Нині „Гамора” – єдина діюча водяна кузня в Україні, яка має статус історичної пам’ятки, і чи не єдина в Європі, що вже понад 300 років дзвенить потужним молотом. А ще щорічно тут проводиться фестиваль ковальського мистецтва та народних промислів „Гамора”.

Фестиваль „Гамора” проводиться один раз на рік в останні вихідні червня в кузні Гамора та на прилеглій до неї території. Це культурно-мистецька акція, відкрита для представлення усіх напрямків ковальського мистецтва, професійних та аматорських фольклорних колективів, окремих митців, що проводиться з метою сприяння розвитку традиційного народного мистецтва, популяризації етнічних і культурних традицій. Це також творче змагання майстрів ковальського мистецтва та демонстрація творчих здібностей.

Серед краєзнавців та архітекторів-реставраторів області існує така думка, що площі перед кузнею-музеєм „Гамора” треба надати наближений до первісного історичний вигляд. Зокрема, будівлям які знаходяться поряд, надати еклектичні архітектурні деталі, які б гармоніювали з історичним середовищем початку ХХ століття, а також перенести пам’ятник загиблим односельчанам у Другій світовій війні ближче до території Лисичівської школи.

Василь Гецко, архітектор,

Михайло Марканич, головний науковий співробітник держархіву

 

«Карпатський об’єктив»
Loading...

Анонси подій

Вересень 2018
ПнВтСрЧтПтСбНд
« Сер   Жов »
      1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30

Останні новини

Переглянути всі Останні новини
city.uz.ua Globalistic crossword

    Різне:

  • ТБ програма

  • Гороскоп

  • База крадених велосипедів

  • Рецепти

  • Погода

    • Ужгород

      Хмарно до завтрашнього ранку.

      • Хмарно

        Зараз: 13.48°C/1020.55гПа

      • Сильна Хмарність

        Об 14 годині: 10.66°C/1021.65гПа

      • Сильна Хмарність

        Об 15 годині: 10.01°C/1021.9гПа

      • Сильна Хмарність

        Об 16 годині: 9.39°C/1022.05гПа

      • Сильна Хмарність

        Об 17 годині: 8.87°C/1022.2гПа

    • Мукачеве

      Хмарно до завтрашнього ранку.

      • Незначний Дощ

        Зараз: 13.01°C/1020.17гПа

      • Сильна Хмарність

        Об 14 годині: 11.19°C/1021.6гПа

      • Сильна Хмарність

        Об 15 годині: 10.43°C/1021.91гПа

      • Сильна Хмарність

        Об 16 годині: 9.71°C/1022.09гПа

      • Сильна Хмарність

        Об 17 годині: 9.06°C/1022.28гПа

    • Берегове

      Сильна хмарність до завтрашнього ранку.

      • Незначний Дощ

        Зараз: 13.04°C/1020.1гПа

      • Сильна Хмарність

        Об 14 годині: 11.14°C/1021.58гПа

      • Сильна Хмарність

        Об 15 годині: 10.39°C/1021.9гПа

      • Сильна Хмарність

        Об 16 годині: 9.62°C/1022.13гПа

      • Сильна Хмарність

        Об 17 годині: 8.96°C/1022.34гПа

    Ми в соцмережах:

Спецпроекти