https://rx.ua
1283
16:53 19.052017

Початок ІІ Світової війни у спогадах американки, яка перебувала на Закарпатті

Історія 1347

^A896B5B777948C0AA0F89F0CC0903F5E4B0E95AABBF9E07ED9^pimgpsh_fullsize_distrЄвропейська політична еліта з болем згадує на перші дні Другої світової, а радянська пропаганда домоглася того, що народ повірив, нібито ця війна розпочалася в 1941 році. Це правда, що 1 вересня 1939 року – безславний день в історії Європи. Сьогодні історики ще повинні визначитися, чого було більше в поляків – героїзму або наївності. Невідомо й те, що мотивувало Захід – боязкість чи підлість, – коли між двома темними агресорами лише одному оголосили війну й нічого не зробили для поляків.

Початок Другої світової війни для нас, угорців, важливий тому, що у вересні 1939 року ми були на правильному боці, а це з нами рідко трапляється… Горті твердо відмовив у проханні Гітлера, щоб німецькі солдати пройшли через територію Угорщини в напрямку Польщі. Цього Гітлер ніколи не пробачив угорцям.

Після віденського арбітражу і дозволу на карпатське вторгнення цю відмову він вважав невдячністю. Тож згодом і Закарпаття відіграло важливу роль у драмі, яка розгорнулась у вересні 1939 року. Польське військове керівництво після того, як Радянський Союз ударив у спину країни, видало наказ усім, хто може, рятуватися через Румунію та Угорщину.

У той час на Закарпатті перебувала американка Елеонор. Представляємо одну частину з її спогадів (Elenor Perénzi: More Lost New York, 2001 (Шандор Мілован).

Поляки у Севлюші

Елеонор Стоун, 19-річна американська дівчина, під час європейського турне навідується до Будапешта в кінці 30-х років. Її батько – дипломат, дід матері Роберт Оуен – утопіст, підприємець. Познайомилася з аристократом Жигмундом Перені. Покохали один одного, одружилися й переселилися в Севлюш, який на той час був приєднаний до Чехословаччини, щоб керувати залишками володіння Перені. Елеонор мала гострий розум, сучасні та ліберальні погляди, хоча її пізнання й були неглибокі. Жігмонд, який навчався в Оксфорді на економіста, думав аналогічно. У Севлюші сімейна пара щасливо береться за вдосконалення господарства й живе та працює разом з різнорідним, яскравим народом Угочі, угорськими слугами, русинськими селянами, європейськими комерсантами, чеськими чиновниками.

На ідилічні роки невдовзі падає тінь війни. Елеонор їде додому, щоб народити сина, але назад уже не повертається. У 1946 році викладає на папері точну картину зруйнованого, затопленого, спаленого світу.

«Удома все йшло, як завжди. Спокій був навіть більшим, ніж той, до якого звикли. Не було ніяких обмежень через війну. Ішов збір овочів. По суті, панував мир. Принаймні так здавалося. Потім одного дня, коли я закінчувала обідню прогулянку в городі, почула гул гармат. Перед тим ми ніколи не чули канонади гармат. Війна протікала від нас далеко, у західній частині Польщі. Це могло означати лише одне. Те, що ввійшли росіяни. Шукала садівника, щоб закопав особливі цибулини тюльпанів, які я замовила з Пешта. Білі вівчарські собаки щасливо стрибали навколо мене. Тоді знову почула артилерійські вистріли.

Через декілька днів вечеряли в сім’ї Шімонфолві на вулиці Тюльпанів. Сім’я Добо гостювала в нас. Вони також були запрошені. Після вечері Котолін збігала додому за чимось, що хотіла показати Шімонфолві. Коли повернулася, на її милому обличчі було видно гнів і біль. Ще ніколи не бачила її такою.

Сіла у вітальні і сказала так: «Поляки ринули через кордон». Усі були вражені. Звичайно, ми знали, що поляки близькі до поразки, чули й те, що рятуються загонами, але не в наш бік. Усі повідомлення стверджували, що вони рухаються в напрямку Румунії, а не через наші гори. Не могли повірити своїм вухам. «Так, так, – повторювала Котолін. – Бачила їх. Вулиця була заповнена вантажівками, коли я поверталася. Навіть не зупинялися. Дуже швидко їхали».

Я взяла за руку Котолін, і ми вибігли з будинку. Наближався кінець року, і вже настав холод. Наше містечко ніколи добре не освітлювалося вночі. Але на розі головної вулиці була одинока лампа, яку розгойдував вітер. Ми зупинили коляску. Вулиця була безлюдна. Потім біля нас проїхала вантажівка. Рухалася дуже швидко, але не настільки, щоб ми не побачили на ній скорчених, з натягнутими до очей шапками солдатів, їхні напружені фігури. Незвичної форми шапки, впізнала їх. Такі дотепер лише на картинках бачила. Це були польські солдати.

То була дуже похмура хвилина. У своєму житті я вперше бачила армію, яка відступає, і на додачу це були союзники. Очевидно, набагато гірша ситуація, ніж ми думали, говорили ми одне одному. Повідомлення були особливо заплутаними, тому що ніхто не міг повірити новинам, які готувалися для німецької ретрансляції й досягали нас. Але, очевидно, були правдивими. Поляки зазнали поразки. Ми бачили це з того, як вони тримали плечі. Довгий час постояли. Нарешті я озвалася: «Щось потрібно робити. Напевно, щось можна. Куди їдуть?»

Зрештою зайшли до мера й витягли його з ліжка. Ніхто не сказав йому, що діється. Я була розгніваною, як повільно працює його розум, який він дурний, накричала на нього: «Не бачите, що ці люди мають потребу в захисті? Ідіть, дізнайтеся, хто буде їх оберігати. Я дам будь-яку кількість кімнат».

Мер був заспаний, але врешті вдалося повністю привести його до тями. В угорців велика почуттєва прив’язаність до поляків. Залишили його там, він щось бурмотів собі під ніс.

Жігу знайшли знову на головній вулиці. Допомагав одному польському офіцеру міняти колесо. Поляки є одним із найстрункіших народів Європи. Офіцер, якому допомагав Жіга, мав сріблясто-русяве волосся й надзвичайно красиве обличчя. Його плащ розвівався від вітру. Жіга повністю заглибився в заміну колеса. Ми з Котолін відчували, що офіцер був дуже схвильований. Говорили з ним по-французьки й дізналися, що ні в нього, ні в інших немає кінцевої мети. На той час дорогу повністю зайняли транспортні засоби. Жоден не хотів зупинитися. Усіх охопив відчайдушний поспіх. Не усвідомлювали, що битві кінець. Напевно, не знали, де знаходяться. Бездіяльні місяці, більше того, роки чекали їх в угорських таборах. Але тієї ночі були в дорозі до кінця Європи. Їх не цікавив притулок.

Наступного дня розгорнулося незвичайне видовище. Тривав паводок, пронісся перед нашими воротами й далі продовжував свій рух. У місті ніхто не працював. Люди стояли по обидва боки дороги, із застиглою цікавістю розглядали польську армію. Однозначно симпатизували їм, пригощали їх вином, сигаретами або хлібом – хто чим міг. Але й те певно, що відчували деяке самовдоволення, що не вони знаходяться на місці цих нещасних гордих людей. Сумне проходження поляків тривало. Якщо б людина не знала, що трапилося із ними, могла сприйняти це за військовий парад.

Нам необхідно було владнати дещо в місті. Повертаючись додому з Жігою, запримітили вантажівку, яка з’їхала на узбіччя.

«Подивися туди, – сказав він, – хтось махає з автомашини. Я впевнений».

Ми підійшли до вантажівки. З неї вийшов офіцер, а потім ще один надзвичайно стрункий молодий солдат. Жіга обох підвів до коляски. Із властивою йому ввічливістю сказав: «Представляю майора Новака. Знає лише по-польськи й по-німецьки. А це його дружина. Вона хвора, майор просить, щоб ми прийняли їх».

Юзеф Клеменс Пілсудський

Юзеф Клеменс Пілсудський

Майор вклонився. Стрункий молодий солдат виявився жінкою років двадцяти. По її очах було видно, що в неї гарячка. Негайно їх підібрали й поїхали додому.

Майор, затинаючись, розповів німецькою, як вони потрапили сюди. Його дружина служила в підрозділі Червоного Хреста, а він у полку. Під час відступу були відокремлені один від одного. На кордоні дивовижним чином надибав на дружину. Дістав товстий солдатський плащ та каску, щоб не мерзла протягом трьох днів, які провела під дощем у вантажівці. Відчував: його дружина вже дуже хвора. Глянула на молоду жіночку й побачила, що кількаденний відпочинок і добре харчування приведуть її в порядок. Я виявилася права. Жінка не мала інших проблем, це були лише втома і виснаження. Одразу поклали їх у постіль у військовій спальні. Протягом наступних днів Серена готувала їм легкі, але дуже смачні страви, які подавали в кімнату. Жіга із задоволеною посмішкою звернувся до мене: «Ну, тепер уже і в нас є поляки».

Новаки провели у нас шість тижнів. Не знаю, було це легально чи ні, але це й не цікавило мене настільки, щоб з’ясовувати. Уряд не зробив багато конкретних заходів у цій справі, крім того, що для біженців відкрили тимчасові табори. Поки не було потрібно, ми не хотіли відсилати їх туди.

Були в нас також інші гості. Після прибуття Новаків якимось загадковим чином про це розповсюдилися відомості. Майже кожної ночі біля нашої хати зупинялись офіцери, але жоден із них не залишався більше ніж на один-два дні. Урешті-решт лише Новаки стали нашими особливими підопічними. З дружиною я не могла перекинутись і словом. Вона знала лише по-польськи, а вивчити її нелегко. Тільки посміхались одна одній. З майором краще розумілися. Від нього дізналася все про їхнє колишнє життя. Не були видатними людьми, звичайними представниками середнього класу. Перед війною мали корчму в Закопане. Одружилися недавно, бо їхній заклад почав працювати тільки останнім часом. Не були особливо інтелігентними, але майор виграв у Жіги в шахи, незважаючи на те, що той дуже добре грав. Шкода, адже ці нормальні люди потрапили в таку ситуацію, яку ніяк не назвеш нормальною.

Вечорами шестеро-семеро сідали за стіл. Цей час досить весело проходив. Я навіть вивчила кілька польських слів. Після вечері перебиралися у вітальню, слухали радіо. Це вже було більш проблематично, бо поляки завжди хотіли увімкнути варшавське радіо, яке ще транслювало передачі. Звучав тихий звук полонезу, а потім слова, які я вже не розуміла. Одного вечора і я зрозуміла. Це трапилося тоді, коли ми відшукали передавач, але вже німецькі слова почулися з нього. Моментально вимкнули. Ми сиділи перед вогнем, попивали вино. Один із офіцерів піднявся, потім усі встали для тосту. Його проголосили по-польськи, я змогла сказати лише: «Vive la Pologne».

Це був акт, який годився для мелодрами. Такі жести властиві польському героїзму, з такими мотивами вони йдуть в атаку на конях проти танків, з пістолетами проти бомбардувальників.

Звісно, їм необхідна була більш сучасна армія, і до війни треба було поставитися набагато відповідальніше в плані підготовки. Американці, які народилися північніше від лінії Масона – Діксона, вважають дурницею проголошення тостів. Ці люди були дуже сміливі й перші, кого перемогли німці. Найменше, що ми могли зробити, – привітати їх.

Коли польський військовий похід закінчився, угорці нарешті краще змогли спланувати, що робити з біженцями. Намагалися діяти дуже чесно. Між двома країнами є багато спільних рис, наприклад залишки феодального режиму. Крім того, у всій Європі лише ці дві сусідні держави ніколи не воювали одна проти одної. Саме тому для поляків облаштували непогані табори. З них було легко втекти. Багато мешканців таборів дісталися Франції. Думаю, у переважній більшості офіцери.

До кінця мого перебування в Угорщині місяцями ми бачили польських офіцерів, які все ще у військовій формі тинялися по селах між нашим містом і Будапештом. Виходили на сільськогосподарські роботи. Не були особливо нещасні на вигляд. Якщо врахувати їхнє безнадійне становище, то вони здавалися відносно добре вгодованими та веселими. Не знаю, що трапилося з ними після офіційної окупації Угорщини німцями.

Нарешті попрощалися з Новаками. Перед від’їздом майор подарував мені нагороду, яку отримав від Пілсудського. Наполягав, щоб я взяла її. Ми обняли їх, а потім ніколи не зустрічалися, хоч вони ще писали нам із табору. Не вірю, що майор добрався до Франції. Не був настільки спритним. Імовірно, тихо притаїлися в таборі, поки не ввійшли німці і знову не схопили їх.

Шандор МІЛОВАН, “Карпатський об’єктив”

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах
Головне