На Закарпатті 100 років тому було майже тисяча млинів

Водяні, парові, кінні й вітряні

У фондах Державного архіву Закарпатської області знаходяться документи, що в 1875 році в чотирьох комітатах краю були 953 млини, з яких тільки 13 парових, 704 – малих водяних, кінних та вітряних. На них наприкінці ХІХ століття щороку переробляли понад півмільйона центнерів зерна. А працювало тут 2546 робітників, у тому числі 1208 мельників, 1175 помічників, 112 поденників та 75 машиністів.

Парові млини на Закарпатті почали діяти наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХІХ століття. В той час вони вже були в Мукачеві, Берегові, Виноградові, в селах Великі Береги та Великі Лучки, Шелестово, Гать, Буча, Клячаново, Варах, Мараморош-Сігет. У «Нарисах історії Закарпаття» зазначається, що найбільшим борошняним підприємством краю за технічною оснащеністю на початку ХХ століття був паровий млин в Ужгороді, який належав акціонерному товариству. Тут працювали 64 робітники. Підприємство було обладнане паровими машинами загальною потужністю 380 кінських сил на 8 жорен. На ньому щороку переробляли 115 тис. центнерів зерна на 2 млн 70 тис. корун. Цей млин 1796 року побудували багаті купці. За свою 200-річну історію він працював на парі, воді Малого Ужа та електроенергії. А був розташований на Маломостовій вулиці, 2 (нині на цьому місці «Укрексімбанк»).

Чехословацька влада продовжувала розвивати борошномельну промисловість. За її часів, у 1920 – 1930-х, збудували нові млини в селах Тересва, Іванівці, Ракошино, Кайданово, Кальник, Новоселиця, Сторожниця, Щасливе, Буштино, Велика Добронь, Страбичово, Гать, містах Виноградів, Чоп, Іршава та два – в Ужгороді.

Млин у Великих Ком’ятах, збудований 1890 року

Альтернативу паровим млинам становили водяні.

Їх було 73,8% із усіх, в окремих селах – по два й більше. У селі Вари Берегівського району, яке 1657 року сплюндрували поляки, а 1660-го – турки, селяни викупили в Софії Баторі великий млин на Боржаві. Завдяки цьому населений пункт почав відроджуватися. А власник с. Великі Лучки, капітан мукачівського замку Янош Балін, збудував у Рафайлівському лісі на річці Серне млин із чотирма жорнами, забезпечивши роботою п’ять чоловік.

Водяні млини нашого краю мають багату історію. До прикладу, село Гребля на Іршавщині, перша згадка про яке датується 1490-м, виникло поблизу водяного млина на р. Боржава. Тут зробили велику дерев’яну греблю зі шлюзами, її дубові палі збереглися донині. Село Пацканьово, що на Ужгородщині, спромоглося побудувати на р. Бистра аж шість млинів, де працювало приблизно 18 чоловік. Перший спорудили в 1898-му, решту – до сере­дини ХХ століття. Власником цих млинів був виходець із Польщі пан Звурський (на прізвисько Матій). А ченці Мукачівського монастиря з дозволу короля Фердинанда 1552 року побудували на Латориці водяний млин, що обслуговував монастир і навколишні села.

Особливу увагу привертає село Луково на Іршавщині, де колесо історії все ще обертається… Тут майже 200-річний водяний млин і досі зберігся в робочому стані на подвір’ї родини Сенинців. Їхнє господарство – це певного роду музей, куди приходить багато відвідувачів, аби подивитися на унікальну історичну споруду.
Однак якщо в Лукові водяний млин радує око сучасників, то 703 такі об’єкти вже давно зникли.

До прикладу, в с. Медведівці, що на Мукачівщині, на початку 1700-х в урочищі Кирничина на Ферковому потоці Федір Горкій побудував великий водяний млин на три жорна, який понад 150 років обслуговував навколишні села. А в с. Чертеж на Ужгородщині заможний господар Іван Коцак наприкінці 1800-х спорудив водяний млин на два жорна. Його колесо приводила в дію вода від штучного озера маєтку губернатора краю Костянтина Грабара (1935 – 1938).

Колочавський млин кінця ХІХ ст. нині – музейний експонат

Млини виробляли…папір і олію

Із млинами Закарпаття пов’язано чимало цікавих історій. Зокрема в селі Лисичово, що на Іршавщині, граф Телекі побудував водяний млин, на якому в 1760 році створив підприємство з виробництва паперу. Жорна (можливо, вальці) перемелювали ганчірки та паперову макулатуру на спеціальну масу для виготовлення паперу. Ще один  водяний млин із села Колочава з 1967 року продовжує свою історію як експонат у Закарпатському музеї народної архітектури та побуту. Він є зразком найбільш поширеного у нас типу млинів кінця ХІХ – початку ХХ століття. У техніці спорудження водяні млини мали спільні риси з житловим будівництвом того часу. Вони складалися з двох приміщень: одне – для механізмів млина, друге – для млинаря.

Помел зерна проходив у кам’яних жорнах. Але траплялися й такі, де використовували вальці (так звані вальцьові млини). Такий млин мав Верхній Коропець на Мукачівщині. Вальці являли собою два металічні циліндри з перехресними нарізками, що оберталися в протилежних напрямах.
Багато млинів, що діяли в населених пунктах краю до 1944 року, в архівних та інших історичних документах не значаться. Зокрема в селах Кальник, Медведівці, Шкуратівці, Копинівці, Микулівці, Щасливе та Барбово Мукачівського району; Кибляри, Лінці, Руські Комарівці, Чертеж, Сторожниця й Анталовці Ужгородського району; Великі Ком’яти на Виноградівщині; Колочава на Міжгірщині; Пасіка Свалявського району; Зарічово Перечинського.
Після встановлення в краї радянської влади Народна Рада Закарпатської України постановою від 6 липня 1945 року з метою забезпечення потреб населення та інших споживачів борошномельної продукції створила Закарапатський обласний млиновий трест, до якого увійшло 56 підприємств. До кінця року вони переробили 24 тис. тонн зернових на 5940 тис. крб, а вже в 1946-му підприємства виробили 55290,6 тонни борошна та 333,8 тонни крупи. Мололи пшеницю, жито, ячмінь, кукурудзу, овес, гречку, сою, льон та горох.
Крім борошномельних агрегатів окремі млини мали 23 маслобійні (олійниці), які виробляли щорічно понад тисячу тонн олії. Загальна потужність усіх силових установок 56 млинів становила 4540 кінських сил. Ці підприємства в такому складі працювали до 1947-го. Того ж року було проведено реорганізацію. Тоді ліквідували 17 млинових управлінь, а на їхній базі створили 8 млинових комбінатів: Берегівський, Виногрдівський, Буштинський, Іршавський, Мукачівський, Ракошинський, Страбичівський та Ужгородський, ще 14 млинів залишили на самостійному балансі. Затим у 1955-му сім млинів, які працювали збитково, передали місцевим органам сіл Великий Раковець, Вишково, Вари, нове Давидково, Велика Добронь, Руське та Великі Лучки.
Для потреб млинового тресту Мукачівська каменоломня, що входила до його складу, виготовляла необхідну кількість жорен. А Виноградівська механічна майстерня здійснювала ремонт агрегатів та механізмів.

Найбільш потужним підприємством із переробки зернових був Ужгородський млиновий комбінат. До його складу входили млин-завод № 1, що був розташований на нинішній Жупанатській, млини №2 по вул. Мукачівській, 73 та №3 по вул. Станційній, 52. У складі млинового тресту в Берегові працював завод екстрактних масел. А на 26 млинах були підсобні господарства, які сотнями й десятками тонн збирали зернові, картоплю, насіння соняшнику, конопель, винограду. Крім того, млини в селах Тересва, Страбичово мали свої пилорами, продукцію яких використовували для ремонту підприємств тресту.

Вид на ужгородський млин на Малому Ужі

1956 року млиновий трест ліквідували, а його підприємства передали Закарпатському обл­управлінню промисловості продтоварів, але не надовго, адже з 1957-го вони перейшли на баланс новоствореного тресту хлібопекарної й борошномельної промисловості Закарпатського облуправління продтоварів, де продовжували діяльність до 1965-го. Далі ці підприємства аж до 2001 року підпорядковувались управлінню хлібопродуктів, харчової промисловості агропромислового комплексу.

В архівних документах знаходимо, що з року в рік діючих млинів, які входили до системи борошномельної промисловості, ставало дедалі менше, і на початку 1982-го їх налічувалося всього 16. Із них тільки п’ять водяних. На той час сім млинів ще працювали в колгоспах.

Минали роки… В аграрно-промисловому секторі, починаючи з 1970-х, започаткували будівництво великих підприємств із переробки та збереження зернових. Розповідає багаторічний заступник директора Ужгородського аграрно-промислового комбінату, що розташований у селі Розівка на Ужгородщині, Іван Грабовчак: «Наш комбінат запрацював у 1980 році. Це величезний комплекс, до складу якого увійшли комбікормовий завод із силосним корпусом для зберігання сировини, два металеві елеватори, млин-завод потужністю помелу 500 тонн зернових на добу, консервний переробний цех, цехи з виробництва м’ясо-ковбасної та макаронної продукції. Крім того, комбінат мав свинокомплекс на 1500 голів. Цей гігант був одним із шести, які діяли того часу в Україні. Окрім забезпечення борошномельною продукцією, зерновими та комбікормами західного регіону, він працював на експорт у Чехословаччину, Угорщину та Румунію».
Відтак Радянський Союз розпався, криза охопила всі сфери життя суспільства… У незалежній Україні відбулася приватизація, з часом почала зменшуватися потреба в послугах борошномельних підприємств. До прикладу, нині в Ужгороді замість трьох млинів, які раніше діяли, працює тільки один. Він належить приватному підприємцю Василю Цірику й знаходиться на території старого елеватора.

Так закінчилася ера борошномельної промисловості Закарпаття, яка стала частиною багатовікової історії нашого краю.

Юрій ТУРЯНИЦЯ
За матеріалами: pershij.com.ua, http://zaknews.in.ua