Історія садиби, що стала школою-інтернатом на Виноградівщині

Спецшкола-інтернат була організована в 1963 році в селі Вилок Виноградівського району на базі дитбудинку для дітей-сиріт.

У 1980 році заклад переводять у село Перехрестя-Хутір (тепер Перехрестя/Tiszakeresztur (угор.) Сиротинець не налічував великої кількості дітей, тому з вересня у школу прийшли учні із затримкою психічного розвитку не тільки Виноградівщини, а й інших районів Закарпатської області. Тепер школа працює в цьому ж напрямі. Хоч учні закладу потребують особливої уваги й підтримки, колектив учителів та вихователів прекрасно справляються з цим завданням. Діти дійсно почуваються захищеними, ними опікуються та дбають про кожного. На сьогодні тут навчаються учні з порушеннями інтелектуального розвитку.

Та наша розповідь зовсім не про сьогодення цієї школи-інтернату.

Поруч із новою будівлею навчального закладу, залишеною в спадок радянськими архітекторами, знаходиться старовинна. Одноповерховий, ошатний дім зі старими сходами та вікнами, височезними стелями, просторими приміщеннями, вузькими коридорами манить своєю таємницею, викликає здивування та зацікавлення. Тож ми вирішили більше дізнатися про цей будинок і розповісти своїм читачам…

У XIX столітті територія теперішньої школи й землі навколо належали відомій та поважній родині Нодь Ідої. Вона була однією із найбільш відомих дворянських сімей Угочанського та Марморошського комітатів. Її представники брали активну участь у суспільно-громадському житті комітату.

Засновником родини був Мігай Нодь Ідої із додатковим прізвищем Кулчар, яке походить, швидше за все, від роду його заняття, оскільки 14 квітня 1627 року він отримав спеціальну грамоту та призначення на посаду головного брамника хустського замку. З того часу родинні статки постійно примножувалися. Народилися діти: Мігай, Ференц та Самуїл, які, у свою чергу, здобувши прекрасну освіту, стали юристами. Родина, зважаючи на її численність, розширювала земельні володіння. Сини, які одружилися на панянках знатних та поважних родин, влаштовували свої володіння й будинки на території Берегівського та Виноградівського районів. Тож Ференц Нодь Ідої народився вже у Вербовці (Виноградівський район) у 1871 році. Він, як і решта чоловіків у родині, став адвокатом. Деякий час працював у Виноградові, потім був головним суддею всього району. Одружився на Марії Бай, місцевій панянці. Вони не мали рідних дітей, але взяли на виховання сироту – Шандора Балога, який ніколи не отримав прізвища названих батьків.

Ференц придбав садибу, де й проживав із дружиною та прийомним сином після того, як пішов із посади під час вступу румунських військ на територію краю в 1919 році. Під час так званої чеської ери став головою угорської партії. Ференц та його дружина були активними членами суспільства й церковної спільноти, тож разом заснували Спільноту угорських жінок в Угочі. Належали до різних доброчинних і спортивних товариств району та краю. З моменту вступу радянських військ на територію області родина зазнала репресій та переслідувань, хоча вже й покинула політичну діяльність. У 1945 році угочанська родинна гілка прізвища Нодь Ідої повністю перестала існувати.

Але незважаючи на ці обставини, будинок та садиба, в якій жила родина, збереглися й до сьогодні. Дім зведений з елементами еклектичного стилю близько 1890 року, хоча точної дати побудови вже ніхто не пам’ятає, а записи не залишилися. Архітектура та довколишня територія витримані в стилі заміської садиби для відпочинку. Будинок має високі аркадні вікна, а посередині над фасадом досі збереглась арка. Під усім домом розташовані місткі підвали, де колись зберігалася провізія. У давнину будинок оточували імпозантний сад та парк, у якому росли дуби та ялини. Там, за словами найстарших жителів села, любив відпочивати господар. Пам’ять про той час бережуть тепер лише кілька старезних дерев.

Після смерті Ференца Нодь Ідої та встановлення радянської влади садиба з усіма її прибудовами і чудовою парковою зоною перейшли в розпорядження місцевої влади. Певний час будинок, та й уся територія занепадали, тому що керівництво не могло визначити, для чого ж вони придатні. Тільки в 50-ті роки для об’єкта знайшли призначення. Тут заснували дитячий будинок для дітей-сиріт.

Протягом останніх років у будинку провели реконструкцію, адже тепер у його приміщеннях розташовані навчальні класи. Старі дерев’яні вікна, на жаль, замінені на сучасні металопластикові, через що дім втратив свій старовинний шарм. Але директор закладу, який дуже опікується і територією і будівлями, намагається робити все, що в його силах, аби зберегти бодай згадку про давню шановану в цьому районі родину. Шкода, що про цей цікавий об’єкт відомо так мало й ним не опікуються як історичною архітектурною спадщиною. Та слід сказати, що цій будівлі поталанило більше, ніж тим пам’ятникам архітектури, які тепер занепадають у різних куточках нашої області.

У Вербовці на кладовищі залишилися родинна могила та два пам’ятники представникам сім’ї Нодь Ідої. На жаль, з плином часу написи на них стерлися, але встановлено, що це могильні надгробки Ференца Нодь Ідої та його сина, також Ференца, які проживали в селі між 1780 та 1844 роками. За могилами тепер доглядають і намагаються зберегти частинку історії працівники та учні Перехрестівської школи-інтернату.

Софія ПЕКАРОВИЧ