У 1939-му році в Ужгороді відбулася подія, яку тоді називали історичною. ФОТО

В газетах писали, що 14 травня 1939-го закарбується в історії Ужгорода назавжди, однак нині, на жаль, мало хто з містян знає, що саме сталося того дня. А між тим, тоді до міста завітав легендарний угорський “золотий потяг”, котрий привіз до нас, без перебільшення, угорську національну святиню – праву руку святого Іштвана, першого короля Угорщини.

За рік до цього, у серпні 1938-го, в Угорщині урочисто відзначали 900-ліття від дня смерті першого угорського короля Іштвана І Святого. У зв’язку з цим вирішено було провезти через усю країну національну святиню – муміфіковану праву руку короля, яка, за легендами, мала чудодійну силу. Десницю мали побачити в усіх куточках Угорщини, однак влада переживала за те, аби реліквія не постраждала від тривалої подорожі, не була викрадена чи пошкоджена. Везти мощі угорського святого вирішили залізницею. Всього за чотири місяці спеціально для цього сконструювали вагон, який називали не інакше, як золотим. Угорські історики пишуть, що це був справжній інженерний і мистецький шедевр.

Загалом “золотий потяг” складався з локомотива і п’яти вагонів. Локомотив нічим особливим не вирізнявся, лише спереду до нього прикріпили великий хрест, який підсвічувався у темряві. Писали, що коли поїзд у темну пору наближався до якоїсь станції, видно було лише той хрест на локомотиві, який при наближенні ставав все більшим і яскравішим. Саме лише це неабияк дивувало тих, хто зустрічав потяг по всій Угорщині. У розкішних вагонах за локомотивом жили священики, котрі супроводжували реліквію, і спеціальна охорона державної скарбниці. Під час усієї подорожі десниці святого Іштвана її супроводжував кардинал Шереді.

Та найважливішим серед вагонів був той, у якому везли мощі короля. Його сконструювали таким чином, аби їхав максимально плавно і не трусив муміфіковану правицю. Скляну, оздоблену коштовностями скриньку з мощами, встановили на підсвіченому підвищенні посередині вагону. Аби реліквію могли бачити навіть під час руху поїзду на тих станціях, де “золотий потяг” не зупинявся, з обох боків стінки вагону були скляними, з розсувними дверима. В обох кінцях гарно оздобленого вагону цілодобово чергувала спеціальна варта.

Протягом 1938-1942 років поїзд із мощами святого Іштвана (в Угорщині їх називають “Szent Jobb”, тобто “Свята Правиця”) проїхав усю країну, зупинившись у 22 містах. У травні 1939-го приїхав він і на територію нинішнього Закарпаття, яку угорці тоді називали землями, повернутими під захист Святої корони, а чехословаки вважали окупованими. Першим “золотий потяг” зустрічав Чоп, але зупинка там була дуже короткою. Саме туди зранку 14 травня 1939-го рушила з Ужгорода делегація, яку очолював греко-католицький єпископ Олександр Стойка, апостольський адміністратор Франциск Свобода та жупан Андрій Корлат.

О 10.25 “золотий потяг” прибув на ужгородський вокзал. Дуже дивно, однак світлин чи листівок, на яких було би видно, як на вокзалі зустрічали мощі св.Іштвана, в архівах старожилів та у колекціонерів немає. За прикладом інших угорських міст це мало виглядати приблизно так.

Зустріч “золотого потягу” на угорській станції. Фото не з Ужгорода

На вокзалі відбулися урочистості з виконанням гімну і виголошуванням привітальних промов, після чого правицю у скрині обережно витягнули з поїзда, переклали до автомобіля і повезли вулицею Мункачі на тодішню площу Кошута (нині – площа Петефі). Там було наступне місце зустрічі правиці, де скриню з автівки переклали на плечі священиків, котрі понесли її всією центральною частиною міста аж на нинішню площу Корятовича. Саме там, на місці торговиці (нині частина цієї території віддана під сквер, а інша частина є проїжджою), і організували основне місце зустрічі угорської святині, яку тоді привезли до Ужгорода в якості символу єдності всіх угорських земель.

“Миссійный календар на рок 1940” видавництва “Уніо” описує цю подію так: “На середині прекрасно прибраної і прапорами в державних і папських кольорах прикрашеної площі, стояв катафалк, на якому була поміщена золота скринька зі св. Десницею. На східному кінці площі був поставлений олтар, а по його боках піднімалися два балдахіни для високих церковних гостей, для Його Еміненції кардинала-примаса Юстиніана Шередія і Його Ексц. папського нунція Анджелло Рота, котрі супроводжували св. Десницю. Святочну архієрейську тиху св. Літургію при урочистій асистенції відслужив Його Ексц. Олександр у супроводі милозвучного співу хору ужгородських богословів.

Не можна забути ту святочну тишину і урочистий настрій учасників цього національно-релігійного свята. Кожному на обличчі сяяла радість і кожен був упевнений у тому, що цей день є днем надзвичайним і рідкісним. І той тихий, свіжий і теплий травневий дощик, який на кілька хвилин оросив землю, нагадував те благодатне відчуття, яким наповнювалися серця присутніх при думці про св. Стефана, нетлінна десниця котрого, здавалося, невидимо благословляла край”.

Далі виступав кардинал Шереді, після чого єпископ Олександр Стойка з усіма священиками преклонили коліна перед правицею св.Іштвана. Урочистості тривали кілька годин, після чого скриню з мощами знову на плечах перенесли через центр і Великий міст до площі Кошута, а звідти знову на автомобілі перевезли до вокзалу. Загалом мощі короля пробули в Ужгороді вісім годин. Зі станції “золотий потяг” рушив знову до Чопа, звідти через Батьово – до Мукачева, а далі – до Берегова.

Цікавою є доля “золотого потяга” після того, як тур Угорщиною завершився. І було це, наче, не так уже й давно, а що сталося з ним після 1944-го – достеменно ніхто не знає. За одними відомостями, вагон, сконструйований спеціально для перевезення правиці короля, згорів на стоянці для ремонту під час боїв у Другу світову війну. За другою версією, його у 1944-му перевезли до Баварії, де він багато років іржавів у ангарі.

Сама десниця теж під час війни покидала Угорщину. Американські військові привезли її з австрійського Зальцбурга до Будапешту у серпні 1945 року. Нині вона зберігається у базиліці св.Іштвана у Будапешті, і побачити її може кожен.