Едмунд Еган та його роль в історії Закарпаття

Опубліковано: | Переглядів: 5268
  • Поділіться із друзями:

egan_edeКажуть, боротьба за правду – це шлях на Голгофу. Такі борці приходять у наш світ нечасто, тому їх пам’ятають у віках і шанують як справжніх героїв. Кожен народ має своїх героїв, складає про них вірші, пісні, легенди… Та особливої поваги заслуговують ті, хто в боротьбі за правду став на захист іншого, нерідного народу ціною власного життя.

Таким був Едмунд (Еде) Еган – угорець з ірландським корінням і серцем закарпатець. В Угорщині оселився ще його дід на початку ХІХ ст. Сам він народився в 1851 році в Чакторні (Північна Хорватія). Потім навчався в університетах Відня та Гали (Німеччина). Це був економіст високого класу, про що свідчать його освіта і практика в багатьох країнах Європи, а також робота на посаді інспектора молочного господарства Угорщини.

Наприкінці ХІХ ст. на Закарпатті починається глибока економічна криза. Через голод та злидні жителі краю масово покидають рідні домівки, емігруючи здебільшого за океан (США, Канада, Бразилія, Аргентина та ін.). За різними даними, між 1880 та 1914 роками на роботу до США, куди в ті часи прямували близько 80% закарпатських заробітчан, емігрувало від 150 до 225 тис. осіб. Причиною тому були негативні тенденції, які спостерігалися тут в останні десятиліття XIX ст. Регіон став одним з найубогіших у Європі, що спонукало деяких учених називати його «коморою економічних абсурдів».

Щоб якось зарадити лиху, в 1897 році мукачівський греко-католицький єпископ Юлій Фірцак разом з іншими представниками народу звернулися до угорського уряду зі своїм меморандумом. У ньому йшлося про нестерпні умови, в яких опинилися селяни Закарпаття. У листопаді того ж року міністр хліборобства Угорщини Ігнат Дорані для з’ясування ситуації відрядив до нашого краю інспектора при міністерстві Еде Егана, котрий вважався одним із кращих фахівців. На той час він уже опублікував чимало професійних творів, серед яких праця «Економічні можливості наших Карпат», яка вийшла друком 1890 року й була присвячена сільському господарству Карпатського регіону. У ній автор, порівнюючи наш край зі Швейцарією, фахово та ґрунтовно виклав своє бачення того, як подолати бідність та спонукати бурхливий економічний розвиток регіону.

Еде Еган за характером був людиною чесною й порядною, більше за все не терпів несправедливості. Діючи не лише за наказом міністра, але й за покликом власного сумління, інспектор по прибуттю на місце одразу розпочав масштабну роботу. Він особисто відвідував села, спілкувався з селянами, священиками, учителями, урядовцями, поштарями. Зібравши детальну інформацію, вражений гнітючою бідністю селян Еде Еган подав уряду ґрунтовний звіт «Економічне становище руських селян в Угорщині», де назвав основні причини кризової ситуації. Це важливий історичний документ, написаний іноземцем, фахівцем у своїй галузі. Важко переоцінити його значення, адже ніхто з науковців ніколи не ставив висновки Егана під сумнів. Ця праця не втратила своєї актуальності й сьогодні.

Головним джерелом недолі закарпатських селян Едмунд Еган вважав непродумане запровадження урбаріальних відносин. За його твердженням, представники влади «…не цікавилися, з чого той селянин, прив’язаний виключно до землі, житиме. Від селян забрано сіножаті, пасовища, а частково й ті землі, якими вони користувалися до того спільно». Селяни змушені були винаймати потрібні їм для прожитку та годівлі орні землі, пасовиська й сіножаті в поміщиків через посередників за подвійну або потрійну ціну. «Однак згрішили перед селянством не лише великі провінційні землевласники. І самі держава та уряд провинилися тим, що зовсім не подбали про умови існування селян у тих краях… Наш уряд обмежується утриманням сякого-такого державного ладу в комітатах, а економічне становище жителів йому байдуже».

Серед винуватців кризової ситуації інспектор також називає сільських чиновників – нотарів, котрі, будучи громадськими писарями, звикли свавільно розпоряджатися в селі на свій смак і розсуд. «Багато нотарів обдирають народ як тільки можуть і тероризують селян… Тут не дбає ніхто про урядовий контроль, про школу, про дорогу і взагалі про громадські потреби. Сільський пролетаріят полишений на Божу ласку й опіку».

Однак особливу увагу у своєму звіті Едмунд Еган звернув на те, що «сей бідний і затурканий народ потрапив у тенета найсильнішого і найспритнішого торговельного елементу в Європі», – «крамарів». Як стверджує автор, вони з’явилися на Закарпатті наприкінці XIX ст., утікаючи з Росії від переслідування імперською владою. Відтоді, за його словами, почалася затята боротьба між закарпатським «затурканим, простодушним селянином та світовим хитрим «крамарем».

99_big1-2

Але хто ж такі були ці «крамарі»? Дослідники пишуть, що це євреї-лихварі, котрі жили з того, що давали гроші в кредит під високі проценти. Оскільки Еде Егана через його звіт неодноразово звинувачували в антисемітизмі, потрібно пояснити один момент. За оцінками професора Павла-Роберта Магочі з Торонто, у 1880 році на Закарпатті проживало близько 80 тисяч євреїв, а на початку ХХ ст. – понад 100 тисяч. Звичайно, усі вони не могли бути «крамарями». Це підтверджує й професор Магочі, за словами якого переважна більшість євреїв у краї були дрібними землевласниками, працювали на землі, що їм належала, займалися також садівництвом, бджільництвом, вівчарством або були лісорубами чи плотарями. Вони легко спілкувались із закарпатцями їхньою рідною мовою. Соціальний статус місцевих євреїв великою мірою був подібний до інших селян, що служило запорукою хороших стосунків між представниками різних народів. Однак ситуація кардинально змінилася в 1890-х роках. Тоді на Закарпаття прибула нова хвиля євреїв, котрі рятувалися від погромів у Російській імперії. Саме вони, за твердженням Магочі, замість того, щоб обробляти землю, засновували корчми та готелі й позичали гроші селянам (серед яких були також їхні побратими – євреї-землероби) під великі відсотки.

Еде Егган пише у своєму звіті: «Чужинець, що вперше зайде в русинське село, не помітить відразу нужденності тамтешніх селян… У селі треба роздивитися і з’ясувати майнові відносини, а тоді вже виявиться, що третина, половина або й більше половини селян не має вже ніякої земельної власності, бо їхня земля перейшла в руки двох-трьох «крамарів». Селяни живуть лише в наймах, а землю орендують у «крамарів». Не належать їм ні худоба, ні збіжжя, ні сіно, хоч вони біля того всього пораються, їм віддає «крамар» лише мізерну пайку на прожиток».

Крамарі, за свідченням Егана, орендували майже всі поміщицькі полонини й сіножаті, передаючи їх опісля для обробітку селянам. «Вони тримають у своїх руках усі корчми, де споюють селян і так підривають їх моральну та матеріальну стабільність. Здеморалізований і збіднілий селянин стає опісля їхньою цілковитою власністю. Всі транспортні засоби, найперше вози для вивезення дров із панських лісів або збіжжя, – виключно в їхніх руках. Вони є посередниками у всіх торгових оборудках… Маючи всілякий «ґешефт» у своїх руках, вони орудують цілим життям селянина, котрий став невільником тих «крамарів» у повнім значенні слова».

Урядовий інспектор Еган у своєму звіті досить детально із прикладами описує, як закарпатських селян за допомогою різних хитрощів заганяли в боргову яму. А коли доходило до суду, то «крамарі» завжди вигравали справи. «Підкуп урядів і судів – це тут таке буденне діло, що мало коли селянин у тяганині з «крамарем» доможеться свого права. Кожного вміють вони підкупити. Непідкупного тероризують навіть погрозою смерті».

За твердженням Егана, лихварі зважувалися виступати навіть проти державних установ та урядовців, і з тиранічною сваволею ставилися до сільських громад, «…де нотар чи суддя просто підлягають сим «крамарям» або де «крамар» сам є суддею чи належить до кола селянських визискувачів». Також вони часто ухилялися від сплати податків, обманювали страхові компанії – страхували майно, а потім самі ж підпалювали тощо.

І навіть більше, «коли на лихваря заявить якийсь священик чи урядник, то лихварі відразу спалять його або вб’ють», – констатує урядовий інспектор. «Якби хтось відважився порушити ті стосунки (невільництво) між селянином і класом так званих «крамарів», то «крамарі» готові на все. Вони відразу порозуміються між собою і не перебиратимуть у способах. Священика з Верб’яжі пустили вони за три роки три рази з димом за те, що він наважився прилучитися до викупу на торгах полонини, яка досі була в їх руках… У Марамороськім комітеті закладено торік у деяких селах кредитні каси і крамниці на зразок галицьких… Невдовзі по сьому підпалено обійстя священика (який очолив селянське товариство), і він утратив увесь свій незастрахований маєток… Священик у Сускові послав два тижні тому чолобитну своїм властям, аби його чим скорше перевели в іншу парафію, тому що тут він боїться і за своє, і за своїх дітей життя. Сей священик належав саме до тих, що заявили до суду про лихварів у своїм селі». І це лише декілька з тих випадків, котрі детально описує у звіті Еде Еган. «Можна б навести ще багато прикладів, що засвідчили б їхній відвертий спротив інтересам держави і державних урядовців, – пише інспектор. – Окружний суддя в Нижніх Верецьких розповідав мені кілька тижнів тому, що він не зважився б без зброї ввечері вийти за містечко. В дорозі на візку тримає він неодмінно між колінами зброю. А маю ще відзначити, що йому дісталися кримінальні справи… Свалявський старший суддя відомий своєю справедливістю й енергією. Народ шанує його і любить. Він дбає про справи своїх громадян. Але на його життя зазіхали «крамарі» вже двічі. В гірській ущелині чигали на нього і вбили б, коли б випадково якісь люди не затримали його силою в Даниловій корчмі».

 Урядовий інспектор звертає увагу на криміногенну ситуацію в регіоні: «Грабунки й обман пограбованих осіб тут – звичайна річ. У всіх випадках вивірено, що злочину допустилися «крамарі». Між русинами були за останні кількадесят літ лише два розбійники… Число паліїв, розбійників та злодіїв із класу «крамарів» сягає кількох сотень». Також Еган посилається на старшого коменданта кошицької жандармерії, куди належали закарпатські комітети, за словами якого, «якби не ті «крамарі», то в цілому регіоні не потрібно би жодного жандарма». Місцеві селяни, як пише Еде Еган, побожні й богобоязливі.

«У таких умовах немає порятунку селянинові… Жителі цих країв приречені на загибель, земля приречена на спустошення, худоба, що з року на рік чисельно зменшується, пропадає, – наголошує урядовий інспектор, з болем передаючи свої враження від побаченого. – Неспромога дивитися на цей вимираючий народ».

Зі звіту Еде Егана, а також з інших історичних документів та джерел стає зрозуміло, що «крамарі» – це добре організована місцева мафія, до структури якої входили не тільки лихварі, а й нечисті на руку корумповані чиновники та судді. І ось цим своїм звітом, який Едмунд Еган відправив до уряду, він завдав цій структурі першого удару.

Документ викликав неоднозначну реакцію в пресі та владних колах Угорщини. Виявилося, що «крамарі», як і належить кримінальній мафіозній структурі, мали певний вплив у владі та навіть свої підконтрольні ЗМІ. На автора звіту посипалися численні публічні звинувачення, однак у підсумку він був виправданий. Адже інформація про працю Едмунда Егана встигла поширитися серед газет багатьох європейських країн. Світ дізнався про жахливу реальність життя селян на Закарпатті, і уряд був змушений дослухатися до висновків звіту.

Тоді розпочалася «Верховинська акція». У 1897 році в Мукачеві було створено її штаб, так звану Експозитуру для гірських районів, яку підтримувало близько 20 греко-католицьких священиків. Перші програмні засади допомоги людям були виголошені в Сваляві 28 березня 1898 року, а перші підсумки підбиті 12 лютого 1900 року в Мукачеві.

У рамках акції Едмунд Еган намагався завести раціональну годівлю багатої на молоко тірольської породи корів, для якої численні пасовища на верховинських міжгір’ях були ідеальним місцем. Паралельно проводилася господарська освіта селян, засновувалися споживчі та кредитні кооперативи, сільські майстерні для розвитку народних промислів (плетіння кошиків, вишивання, ткання і т. д.), молочарні, крамниці, торговельні спілки.

Та головне – більше не було потреби брати гроші під лихварські надвисокі відсотки, адже діяли каси взаємодопомоги, які видавали кошти всього під 6–7% річних. Окрім того, ліквідовувався економічно недоцільний інститут посередника, що привласнював левову частку виробленої селянином доданої вартості, оскільки договори оренди землі відтепер укладалися через державний інститут.

Водночас Едмунд Еган та його помічники неодноразово допомагали селянам грошима чи кредитами, аби ті могли викупити в лихварів свої землі та домівки. Про подібні випадки збереглися повідомлення в пресі.

Хоч акція одразу не поліпшила становища основної маси закарпатських селян, та в цілому сприяла певному піднесенню економіки гірських районів краю. Відбувся прогрес у системах землеробства, загалом розширилися посівні площі, зросли валові збори зернових. Завдяки впровадженню новітніх технологій не тільки значно збільшилися обсяг та якість сільськогосподарських продуктів, що вироблялися на селі, але й виникла можливість їх переробки для отримання готового до споживання продукту – вина, сиру тощо. Було ліквідовано лихварську монополію на торгівлю в селі – товари народного вжитку й навіть горілку стали продавати кооперативи за цінами значно нижчими, ніж перед тим правили лихварі.

Окрім цього, Едмунд Еґан рішуче виступив проти корумпованих та нечистих на руку чиновників, унаслідок чого багато нотарів позбулися своїх посад.

Звичайно, такими діями високопоставлений урядовий чиновник нажив собі цілу купу ворогів. Чимало багатих і впливових лихварів, орендарів та інших представників місцевої мафії позбулися великої частини своїх прибутків. Відтак життя Едмунда Егана опинилось у небезпеці, його почали переслідувати. Як пишуть дослідники, йому сипали отруту до коньяку, обкрадали, грабували, підпалювали житло. Подавали на нього в суд і лжесвідчили проти нього. Писали йому анонімні листи, пропонували гроші, лиш би він виїхав десь до Відня чи до Будапешта. Чи усвідомлював він загрозу своєму життю? Думаю, так, адже той, хто розпочав подібну діяльність, не міг не знати, проти кого йде.

Урешті Еде Еган загинув від кулі… 20 вересня 1901 року він їхав з Ужгорода в бік Мукачева. На Лазькому березі за загадкових обставин пролунав фатальний постріл. Через два дні Едмунд Еган помер у шпиталі. І донині обставини тої трагедії залишаються невідомими. Згодом ходили чутки, що це нібито було самогубство, нещасний випадок і навіть дуель. Розслідування не знайшло вбивць, а згодом «Верховинська акція» хоч і не була згорнута, та все ж зі смертю свого натхненника просувалася повільніше.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Памятник Едмунду Егану неподалік місця замаху на його життя

Духовно-літературний журнал «Листок» від 1 жовтня 1901 року надрукував зворушливий некролог від імені народу: «Таким був Едмунд Еґан! Він походив із Ірландії і всіма силами своєї безкорисливої душі полюбив наш народ, адже бачив, що він (народ) пропаде… І перед смертю своєю виношував нові задуми… і серед сих задумів на дорозі, під час подорожі з Унґвара в Мукачів, спостигла його загадкова кончина. Угро-руський народ назавжди вдячний Еґанові, що збагнув болюче горе народу і щиро взявся викорінювати зло, врятувати народ від загибелі. Горе наше тим безвідрадніше, що знаємо: ще один другий Еґан не постане для нас і не прийме в серце наше болюче горе. Вічная йому пам’ять!» На похорон Едмунда Еґана в Ужгороді зійшлося близько 12 тисяч українських селян – пастухів, лісорубів, виноградарів з найвіддаленіших куточків краю. Майже в кожному селі було проведено жалобні народні збори.

Руслан ФАТУЛА

«Карпатський об’єктив»

Спецпроекти