Воловець – закарпатська перлина серед мальовничих Карпат

Сьогодні Воловець – селище міського типу (з 1957 року) та однойменний центр Воловецького району (з 1966 року), який розташований у долині річки Вичі (притока Латориці), біля підніжжя гір Темнатика і Плаю.

Воловець із самого початку його відвідин може вразити гостей своєю неймовірно живописною красою, але мало хто знає про його справжню історію.

Археологічні знахідки свідчать, що місцевість сучасного Воловця була заселена у добу бронзи. Ще у далекому 1930 році тут було знайдено два скарби, які налічували 23 бронзових та 5 золотих предметів (втульчасті сокири, бойові чеканомолоти, рукозахисні спіралі, стріли, еліпсоподібні браслети), які підтверджують існування тут поселення у кінці II тисячоліття до н. е.

Воловець – старовинне верховинське поселення. За переказами, назва села походить від потічка Волівчика, в якому пастухи в давнину напували волів, що паслись на багатих соковитими травами полонинах. Воно виникло на важливому шляху, який вів із Русі до Угорщини.

Перші письмові згадки про Воловець належать ще до XV століття. У документах за 1433 рік зазначено, що територія сучасного району належала відомим феодалам Перені і частково – родині Білкеїв.

Згідно із хроніками того часу, в першій половині XVІІ ст. у Воловці жило майже п’ятдесят селянських сімей. Тут працювали також два млини, лісопильня, де розпилювали ліс на дошки для Мукачівського замку. В 1625 році капітан замку Янош Баліндя подарував ці володіння Олексі Шімонові з умовою, що той поселить тут нових кріпаків. Цю дарчу грамоту було затверджено у 1628 році в Дюлофегерварі. Селян було обкладено різними повинностями.

Імператорською грамотою того ж, 1628 року село Воловець було передано у володіння графу Шенборну. Намагаючись зробити великі прибутки, граф Шенборн розширив і зміцнив свої володіння, а також збільшив панщину і податки для селян.

Поневолені та покріпачені мешканці Воловця намагалися довести до відома уряду і суду правду про своє тяжке життя. В архівних документах збереглося чимало скарг, у яких селяни розповідали про деспотизм і страхітливе знущання над ними. В одній зі скарг за 1818 рік селяни писали, що адміністрація Мукачівсько-Чинадіївської домінії графа Шенборна примушувала їх працювати на панщині навіть уночі. На своїх наділах вони могли збирати урожай тільки пізно восени, коли вже випадав сніг. Найважчою для селян була гужова повинність: перевезення деревини та сільськогосподарської продукції до міста Мукачева та інших міст краю. За найменші огріхи селян жорстоко карали, били батогами, киями, різками.

Після скасування кріпосного права стало жити трохи легше, але основні земельні угіддя захопили кілька заможних сімей та торговці-переселенці. А переважна більшість населення Воловця так і залишилась без землі.

У другій половині XIX століття Воловець був уже порівняно великим селом на Верховині. В ньому мешкало понад 600 чол. У 1872 році тут розпочалося будівництво залізниці Мукачево–Львів. Італійські підприємці, які проводили роботи, спорудили робітничі бараки, а також майстерні. А вже в 1877 році вони повністю згоріли.

На початку XX століття тут було відкрито приватний лісопильний завод. На цьому невеличкому підприємстві, яке мало пилораму з паровим двигуном, було зайнято 25–30 чоловік. Робочий день тривав зазвичай 12–14 годин, а заробітна плата була вкрай низькою. Про техніку безпеки праці та страхування тут і не чули.

У 1906 році одна з будапештських фірм змонтувала у Воловці парову лісопильню, на якій виготовлялись будівельні матеріали. Тут працювали кілька десятків жителів Воловця. А тим часом самі волівчани ще все жили у маленьких дерев’яних хатинках під солом’яними стріхами. В єдиній кімнатці такої хати могло жити і дванадцять-п’ятнадцять осіб. Серед населення дуже поширеним були рахіт, зоб та інші захворювання.

В роки Першої світової війни становище жителів Воловця ще більше ускладнилося. Так, у 1914–1915 рр. на території села відбулися кровопролитні бої. Російські царські війська двічі – у жовтні 1914 року і на початку 1915 року – побували у Воловці. І волівчани добре відчули це перебування.

Після закінчення війни волівчани на короткий час заволоділи орними землями, пасовищами та лісом графа Шенборна. Але вже незабаром їхнє щастя завершилося.

Включення Закарпаття у 1919 році до складу Чехословацької республіки принесло чергові зміни. Але, за великим рахунком, життя практично не змінилося. Центральна влада робила акцент на чеській частині новоствореної держави. До прикладу, навіть, у 1938 року у Воловці була тільки одна початкова школа, в якій працювало 7 вчителів і навчалося 120 дітей. Багато дітей просто не мали можливості навчатися через матеріальну скруту.

Роки Другої світової війни смерчем пронеслися через усе Закарпаття і болюче вдарили по волівчанам, забравши життя, принісши каліцтва та горе. Воловець зазнав і значних матеріальних втрат – були зруйновані залізниця, шосейні шляхи, мости, приватні будинки.

На початку жовтня 1944 року бойові дії наблизилися до самого Воловця так близько, що громада бачила і чула їх цілодобово. А вже 9 жовтня радянські війська повністю зайняли Воловець.

Вже після проголошення радянської влади та приєднання Закарпаття до Української РСР починається відновлення інфраструктури села, шляхів сполучення, будинків звичайних волівчан.

Водночас було націоналізовано лісопильний завод, усі землі конфісковано від колишніх поміщиків, почався процес колективізації.

Покращилося і медичне обслуговування волівчан. Майже одразу після приходу на Закарпаття радянської влади, в 1946 році, тут було відкрито медичний пункт, а в 1947 році – повноцінну лікарню.

Значної реконструкції зазнав і лісопильний завод, який почав випускати якісно нову продукцію – чорнові меблеві заготовки, каблучний брусок, рейки для стільців, фрезу, заготовки для хокейних клюшок, клепку, паркет та інші. Далі цю продукцію відправляли у Київ, Москву, Ленінград, Іркутськ, Воронеж, Омськ та інші міста.

Тоді ж було запущено у роботу тогочасну гордість Верховини – Теребле-Ріцьку ГЕС, в систему якої ввійшла і Воловецька електропідстанція. Також широкого розмаху набрало будівництво, зокрема, для сільськогосподарських потреб: корівників, зерноскладів, конюшень, кормоцехів тощо.

В 1957 році Воловець віднесено до категорії селищ міського типу. А в 1963 році здано в експлуатацію перший готель на 50 місць і лазню. Відкрилися також відділення пошти, телефонного зв’язку, комбінат побутового обслуговування, універмаг, різнопланові крамниці, книжковий магазин, ресторан, хлібопекарня. Цього ж року в селищі нарешті було збудовано повноцінну середню школу.

Після здобуття незалежності України Закарпаття загалом і Воловець зокрема стали туристично-рекреаційною перлиною нашої держави і, незважаючи на перешкоди, продовжують розвиватись та вдосконалюватись.

Юрій КОПИНЕЦЬ