Костел Святого Іоанна Хрестителя як свідок віри сотні поколінь закарпатців. ФОТО

«Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього» – чудовий вислів, мудрий і неоднозначний. Скільки їх, німих свідків історичного розвитку краю, залишилося на цій землі. Кожен камінець чи велика кам’яна глиба, які були частиною давніх споруд, – це вже історія.

Навіть зовсім маленька частина зруйнованого храму зберігає свою святість і таємничість. Складається таке враження, що Бог ніколи не покидав свою оселю, бо там на крихітному клаптику Божого дому, який залишився з прадавніх часів, душі радісно і спокійно.

Закарпаття – край, де живуть люди різних національностей, віросповідань і конфесій. Але всіх їх об’єднує любов до своєї землі, любов до Бога, тому з великим трепетом бережуть історію рідного краю, намагаються її розгадати і зберегти. Саме такою цінністю для закарпатців є руїни костелу Святого Іоанна Хрестителя. Ця пам’ятка архітектури національного значення знаходиться при в’їзді в село Мужієво, що на Берегівщині.

Середньовічною спорудою вже довгі роки цікавляться науковці з різних країн світу. І ось нещодавно експедиція Ужгородського національного університету почала дослідження згаданого об’єкта.

Читайте також: Археологічні студії Ярослава Бема. ФОТО

З 5 по 20 травня молоді науковці, студенти, волонтери старанно вели розкопки архітектурної пам’ятки.

«Під час робіт дослідили два приміщення церкви – вівтарну частину та секрестія. При цьому було виявлено матеріал, аналіз якого засвідчує, що активність церкви припадає на початок ХV–ХVІІ ст. Але сподіваємося, згодом ще будуть знахідки, які вкажуть на ХІV ст. Оскільки цього року плануємо продовжити там дослідження основної частини церкви – нефу», – розповідає завідувач археологічного музею УжНУ, кандидат історичних наук Володимир Мойжес.  

За словами дослідника, результатом праці стало виявлення безлічі цікавих знахідок. Експедиції вдалося знайти дві зламані шаблі, які датуються кінцем ХVІ ст. Відповідно до давнього звичаю, якщо шляхетський рід переривався по чоловічій лінії, шаблю ламали й хоронили разом із покійником.

«Судячи зі знахідок, можна зробити висновок, що дві шляхетські родини перервалися по чоловічій лінії, а останні їхні представники були тут поховані в кінці ХVІ ст. Також ми знайшли залишки одягу та прикрас – ґудзики, виготовлені з металу, намистини. Виявили декілька монет, які можна датувати від ХV до початку ХVІІ ст. Було знайдено шпору ХVІІ ст. З цього періоду є багато кераміки, – каже дослідник. – До речі, коли ми проводили археологічні дослідження, то було встановлено, що церкву пограбували приблизно у другій половині ХVІІ ст. Можна зробити припущення, що відбулося це в 1657 році, коли польські війська під час походу на Закарпаття зруйнували цей храм і спалили село Мужієво. Судячи із залишків поховань у вівтарній частині та кількості контурів поховальних ям, можна дійти висновку, що там було поховано не менше 15 людей. Але збережені тільки п’ять поховань. До решти «приклалися» грабіжники. Варто зазначити, що ми знайшли сліди перекопів «чорних археологів». Відбулося це приблизно у 2005–2006 роках. Зрозуміло, що шукали вони там щось дуже цінне».

Як розповідає історія, цінність цього об’єкта визначається тим, що це одна із найстаріших кам’яних будівель краю.

Риси церковної архітектури не дають можливості достовірно виявити час будівництва. Тож дослідники розбіглися в думці щодо року спорудження церкви. Дослідник Імре Генсльманн вважав, що зведена вона в ХV ст. Його судження опиралися на романський стиль побудови костелу. Дослідники Карой Чані та Ґеза Лукс вважали, що храм був споруджений приблизно в 1300-х роках, такої ж думки дотримувався Алайош Дешманн.

У 1330-му церква в цьому селі згадується в реєстрі папської десятини. У ХІV ст. відбулася реконструкція костелу, в той час споруда набула готичних форм. У 1446 році культова споруда мала титул Діви Марії. У 1657-му костел був зруйнований і з тих пір більше не відновлювався.

Після руйнації будівлі був збережений монументальний готичний портал, який розташовується на західному фасаді, також залишився гострокінцевий фронтон. Стіни нефу та апсиди збережені до середини віконних конструкцій. Східна й західна стіни нефу збереглися майже повністю. Їхні фронтони вціліли на дві треті. При побудові церква була орієнтована престолом на схід. Її стіни були невеликих розмірів з армованими кутами. Для побудови стін використовувався ламаний камінь. Конструктивні елементи церкви викладалися з тесаного каменю. У структурі стін помітні різноманітні типи кладок. Внутрішні кути містять залишки штукатурки. Неф має прямокутну форму. До його східної частини приєднується апсида, що складається з однієї секції. Кам’яна церква мала численні різьбленні деталі. Її архітектура була більш складною порівняно з іншими церквами, що розташовувались у сільських місцевостях.

Проте існують припущення, що вхідний портал костелу Святого Іоанна Хрестителя був переміщений у римо-католицький храм, який розташовується в місті Берегово. Історик, етнограф та археолог Тиводар Легоцький проводив дослідження споруди. У своїх записах він вказував дату виникнення храму – ХІV ст.

У 1920-х роках на фрагментах будівлі були помітні сліди фресок, проте в наш час їх уже немає. На сьогодні від храму залишилися руїни, які є пам’яткою архітектури.

На основі ескізів, зроблених дослідником Ференцом Шульцом, зазначається, що культова споруда була побудована з самого початку в романському стилі. Будівля складалася з нефу та абсиди, які розділялися напівциркульною тріумфальною аркою. Передній фасад костелу створювався монументальною стрільчастою аркою порталу та гостроконечним фронтоном. План будівлі складається з двох об’ємних прямокутників. Костел був одноярусним, мурованим, складався з тесаних глиб невеликого розміру.

Про костел Святого Іоанна Хрестителя можна буде дізнатися більше після ще багатьох досліджень. Усі предмети, які були знайдені під час розкопок, потрібно детально очистити й дослідити, бо це вже музейні експонати – свідки історії. Дослідникам є над чим працювати. До цієї роботи залучають провідних істориків і науковців краю, щоб для майбутнього покоління пам’ятки історії стали культурною спадщиною, яку потрібно берегти і примножувати.

Христина БІКЛЯН