На Іршавщині знайшли календар, якому 2500 років

На зорі становлення людської цивілізації рахунок часу вівся за зміною дня і ночі, по пальцях, за фазою Місяця.

У період входження Закарпаття до складу Чехословацької республіки (1919–1939) вивченням давнього минулого краю займалися любителі-археологи Елемір і Єнев Затлукали із Мукачева. Протягом 1934–1935 років вони проводили розкопки загадкових курганів в урочищі Задуновиця між селами Осій і Білки в межах сучасного Іршавського району Закарпатської області. За цей час було досліджено 22 кургани, переважна більшість з яких мала висоту від 0,45 до 1,2 м. Це були групові поховання з тілоспаленням, залишки яких розміщалися в урнах, ямках, зсипали на купку або розкидали на підкурганній площі.

Тілоспалення здійснювалося на місці поховання або поруч нього і мало в регіоні Верхнього Потисся глибокі історичні традиції. Вже за доби бронзи такий тип поховального обряду стає пануючим, де звичай кремації використовувався як у грунтових могильниках, так і в підкурганних захороненнях. Як правило, поховання супрводжувалися керамікою, зокрема, горщиками, мисками, черпаками та іншим поховальним інвентарем.

Елемір і Єнев Затлукали віднесли могильник у Білках до ранньозалізного віку, зарахувавши його до старожитностей куштановицької культури VI–IV ст. до н.е.

Один із курганів мав висоту 0,6 м, діаметр основи 10 м. Земляний насип був сильно порушений. Розкидані кальциновані кістки, а також дві миски і два черпаки дослідники виявили в східній та західній половині підкурганної площі. Одна з мисок виділялася незвичайним виглядом: мала чорнолисковану поверхню, орнаментовані широкі горизонтальні вінця та внутрішню частину денця. До опису автори розкопок додали зображення орнаменту, нанесеного на миску.

Зображений на мисці малюнок (він на фото) на перший погляд не являє щось незвичайне: ритм як ритм, просте повторення трикутників у колі, заповнених лініями, що є основою для складання будь-якого орнаменту. Останній дивує кількістю геометричних символів – ліній і трикутників. Підрахувавши їх, виявили, що з одного і другого боку кола рівно по 28 трикутників, а в кожному трикутнику по сім косих ліній. На денці читаються чотири парні трикутники, сім із яких заповнені косими лініями, в центрі – два сонячні (вогневі) знаки, що розташовані поруч із двома прямокутниками. Виникає слушне запитання: для чого була необхідна така точність, якщо малюнок не ніс символічного навантаження?

У наукових колах ця проблема вирішується неоднозначно. Одні (С. Березанська) бачать у цих знаках елементи стародавнього письма [Березанская, 1982, с. 117], інші (А. Формозов) вважають, що вони склалися шляхом стилізації орнаменту [Формозов, 1963, с. 180]. Існує також думка (Б. Михайлов), що проштриховки вертикальних коротких ліній, поєднані у різноманітні за кількістю групи, відображають певні релігійні цикли і, можливо, вказують на час проведення релігійних обрядів [Михайлов, 1993, с. 110–114]. На думку дослідника ранньозалізного часу Закарпаття І. Поповича, спеціальної обрядової кераміки куштановицьке населення не виготовляло, однак окремі посудини, вірогідно, мали ритуальне призначення [Попович, 2006, с. 76]. Про це свідчать знаки у вигляді ромбів, прямокутників, штриховок, паралельних ліній, свастики на окремих посудинах, а також наскрізні отвори у денцях урн і мисок, які їх накривали. Так, в кургані № 18 куштановицького могильника в одній з урн виявлено прясло з проштрихованими лініями на корпусі [Попович, 2006, с. 76]. Миски з проштриховками свастики походять з Білківського та Колоднянського могильників на Закарпатті, подібні знаки трапляються на посуді культури Векерцуг з території Угорщини [Kemenczei, 1983, s. 51–71].

Порівняння і аналіз відомих нині в науці стародавніх літочислень привів нас до висновку, що перед нами графічне зображення давнього календаря місцевих племен куштановицької культури VI–IV ст. до н.е. Як на нас, 28 трикутників з одного і другого боку кола символізують тижні року (всього їх нараховується 56), а сім ліній – кількість днів тижня. Однак білківський календар не збігається з нашим. Адже, помноживши 56 на 7, отримаємо аж 392 дні в році, а не сьогоднішні 365. При цьому потрібно взяти до уваги, що якщо наш календар укладений на основі тривалості обертання землі навколо сонця, то наші предки орієнтувалися по Місяцю, в якому визначення тривалості часу пов’язується зі змінами його фаз.

На зорі становлення людської цивілізації рахунок часу вівся за зміною дня і ночі, по пальцях (звідси декади, 20-денки в календарі майя), в подальшому – за фазами Місяця: новий (молодий) місяць і повний місяць. З появою рільництва виробничі інтереси вимагали враховувати час і за сезонами, який визначався весняним і осіннім рівноденням, літнім і зимовим сонцестоянням. У Давньому Єгипті цим займалися спеціальні люди – жреці, які на основі вивчення астрономічних явищ прослідковували зв’язок пір року і термінів сільськогосподарських робіт. У Римі вважалося, що перший день весни припадає на знак Водолія, літа – на знак Тельця, осені – Лева, зими – Скорпіона. Науці відомі народи, які тривалий час користувалися місячним календарем, що складався з 10 місяців по 28 днів. Виник він ще в пізньому палеоліті і дожив до наших днів, наприклад, в індіанців Північної Америки. Цей календар відставав від сучасного на 85 днів. Якщо порівняти його з білківським, то останній набагато точніший.

Ще в кінці ХІХ ст. на окремих речах доби пізнього палеоліту вчені засвідчили геометричний орнамент, що складався в основному з двох ритмів: чисел п’ять і сім. Вони, як правило, зустрічалися на оригінальних предметах, виготовлених зі смаком, і, як було встановлено, їх малюнок ніс навантаження певних символів і понять. Причому було зафіксовано, що ритм “сімки” частіше зустрічався, ніж ритм “п’ятірки”. Вчені прийшли до думки, що в основі магії числа сім лежить марновірство, яке було поширено в регіоні Передньої Азії, у малих народів Сибіру, Далекого Сходу, Африки, Океанії. Так, наприклад, ойрати (група західномонгольських народів у Монголії і Китаї) і кети (народ, який живе в Красноярському краї Російської Федерації по середній і нижній течії Єнісею) нараховували сім небес, чукчі – сім світів, деякі народи шанували сім матерів-прародичок, інші вірили в сім душ людини і воскресіння її на сьомий день. Магія числа сім лежала в основі появи і зникнення Місяця, що триває, як вірили, протягом чотирьох циклів по сім днів, тобто 28 днів.

Багато загадкового містить другий і третій яруси малюнка. У другому ярусі представлені чотири парні трикутники, заштриховані косими лініями. Вони, як на нас, відповідають чотирьом порам року. Цікаво, що й тут дотримано магію числа сім: з восьми трикутників заштриховано лише сім. У центрі малюнка добре читаються два сонячні знаки-хрести – символи вогню та сонця, більш відомі як свастика, сварга або ж свастя. Вперше в історії людства як символ Бога сонця вона виникає в надрах Мізинської цивілізації. Сварга (свастика) являє собою той же хрест, але в динаміці, уособлюючи круговий рух сонця навколо землі.

Оскільки є два види сварг (обернені вправо і вліво), то й демонструють вони рух літнього та зимового сонця, або рух денного і нічного сонця. Загнуті кінці сварги позначають напрямок руху енергетичних потоків, що не співпадають з фізичним рухом колеса зі шпицями. Свастика втілює також ідею руху в двох напрямках – за та проти годинникової стрілки. Давні індійці, наприклад, вважали, що рух за годинником – символ чоловічої енергії, якщо проти – жіночої. Для наших предків знак свастики втілював життя та світло, був символом вічної круговерті Всесвіту. Як орнаментальний мотив зустрічається в мистецтві древніх культур, а також в античному, європейському середньовічному і народному мистецтві.

Чи не найважчою для пояснення є центральна композиція на мисці. На наш погляд, вона символізує конкретну подію, пов’язану з обрядом трупоспалення і захоронення залишків кремації, яке було здійснено між весняним і осіннім рівноденням. У двох прямокутниках угадується вогнище, складене з дерева, на якому здійснено кремацію. Що стосується миски, то вона була виготовлена для поховального ритуалу і в курган потрапила як супровідний інвентар, на якій було відбито факт поховання.

Отже, основним підсумком пошуку стало проглядання за малюнком на мисці із села Білки смислового і символічного навантаження, яке із глибин віків донесло до наших днів гідні подиву вісті.

Павло ПЕНЯК, «Портал Археології Закарпаття»