Сто років тому в Ужгороді варили каву за віденськими рецептами

Історія ужгородського заводу кави і чаю братів Штерн

Кава і Ужгород нині пов’язані так само сильно, як колись були пов’язані Ужгород і вино. Попри поширену думку, що справжню каву в нашому місті пили здавна і багато, можемо сказати, що це не зовсім так, і традиція кавування у нас з’явилася не так уже й давно.

Звичайно, кав’ярні, де варили каву за віденськими рецептами, в Ужгороді були і сто років тому. Працювали у нас і магазини, де продавали кавові зерна. Зокрема, у 20-х роках минулого століття у торговому приміщенні зліва від входу до найкращого тоді міського готелю “Корона” відкрився магазин відомого на всю Європу кавового магната Юліуса Майнла.

Юліус Майнл почав торгувати у Відні кавою, какао-бобами, чаєм і прянощами ще у 1862 році. А його сина, теж Юліуса, називають революціонером в обсмаженні кави, бо це він зробив так, аби обсмажена кава не мала зайвих присмаків, а зберігала лише свій натуральний аромат.

Вже у ті роки бренд “Юліус Майнл” упізнавався за зображенням чорношкірого хлопчика, який став символом компанії, а пізніше – її офіційним логотипом.

От тільки дозволити собі придбати справжні кавові зерна в Ужгороді могли лише люди з середнім і високим достатком. Так само, як і пити цей напій у кав’ярнях. Більшість же мешканців Ужгорода та і всього краю пили кавозамінники, найпоширенішим з яких був цикорієвий. Такий “кавіль” при заварюванні мав цілком схожий на кавовий аромат, був смачний і поживний. Нині цикорієва кава вважається ще й дуже корисною, бо добре впливає на роботу шлунково-кишкового тракту. Не знаємо, чи тоді населенню було відомо про користь цикорію, але шкідливим напій точно не вважали, адже готували його навіть дітям.

Саме на виготовленні цикорієвої кави вирішили побудувати свій бізнес в Ужгороді місцеві підприємці, брати Леопольд та Філіп Штерни. У 1920-му році вони подали до міської управи прохання дозволити їм звести і запустити завод з обсмаження цикорію. Звісно, те, що голосно називали у ті часи заводом, на ділі було невеликим цехом, у якому працювали 20 робітників. Їхнім завданням було обсмажувати сухі корені цикорію, подрібнювати їх у порошок і запаковувати.

Цех почав працювати у 1920-му на Масариковій площі, 44. Серед документів, які зберігаються в Державному архіві Закарпатської області, є креслення самого приміщення заводу, а от про його точне розташування немає ніякої інформації. Скоріше за все, він знаходився у дворі якогось із будинків у тій частині нинішньої площі Петефі, де вона межує із вулицею Мукачівською. З креслень видно, що це була двоповерхова будівля з великим підвалом. У підвалі працював пакувальний цех, на поверхах же коріння цикорію смажили і перемелювали у великій дробарці, що працювала від електромотору.

Кавозамінник, який виробляли на заводі братів Штерн, мав таку ж назву – “Stern”. У рекламі початку 20-х років писали, що Штерн-кава найкраще здатна замінити бобову каву, до того ж продається у всіх магазинах.

Але ужгородці, котрі проживали поруч із заводом братів Штерн, були далеко не в захваті від такого сусідства. У березні 1921 року вони написали до міської управи колективну скаргу, у якій зазначили, що цьому підприємству – не місце у житловій зоні, оскільки воно створює людям незручності через дим і сильний запах, а до того ж є небезпечним. “14 березня 1921-го року частина заводу братів Штерн згоріла. Щастя, що все сталося вдень, а не вночі, інакше було би лихо, адже по сусідству із заводом С.Фрідман має склад з великою кількістю палива, і якби він загорівся, вся округа перетворилася би на згарище”, – йдеться у скарзі, написаній угорською мовою і підписаній шістьма сусідами з площі Масарика і перших за номерами будинків на тодішній вулиці Минайській (нині – Швабській).

Магістрат направив на місце спеціально створену комісію з інженерів та лікарів. Перші мали перевірити безпечність будівлі заводу, другі – з’ясувати, чи може дим та сморід від смаження кореня цикорію зашкодити здоров’ю ужгородців, котрі проживають по сусідству з підприємством. Попри незадоволення сусідів, міський лікар Пелех у офіційному звіті написав, що запах цикорію у дворі слабкий і загрожувати здоров’ю людей не може. Також інженери разом з лікарями за результатами роботи на місці розробили ряд рекомендацій і умов. Лише виконавши їх, брати Штерн могли знову претендувати на те, аби міська управа поновила дозвіл на роботу заводу. Однак разом з цим, магістрат чесно попереджав: дозвіл дадуть лише на 2 роки, протягом же цього часу брати Штерн мусять почати зведення заводу за межами житлової забудови.

Отже, відновлюючи будівлю заводу після пожежі, там мусили розширити розміри вікон (у співвідношенні 6:36), а внутрішні стіни приміщень потрібно було пофарбувати олійною фарбою. Окрім цього, Штернам заборонили використовувати підвал в якості пакувального цеху, оскільки стеля там мала висоту всього 2 метри 20 сантиметрів, а це означало, що приміщення не підходить для облаштування робочих місць. Також з огляду на те, що в будівлі був лише один клозет (чоловічий), на заводі не дозволили працювати жінкам.

Поки тривала заключна перевірка оновленого заводу членами комісії, брати Штерн писали до міської управи, щоб та поспішила із наданням дозволу, адже підприємство простоює вже кілька тижнів, а на залізниці весь цей час чекають кілька вагонів сирого кореню цикорія, привезеного для переробки. “Аби підтримати наших робітників, ми кілька тижнів виплачували їм заробітну плату, тож несемо великі збитки. Просимо якнайшвидше дати дозвіл на відновлення роботи заводу”, – просили у листі брати-підприємці.

Заключна комісія добро на відновлення роботи заводу дала, мовляв, майже усі умови були виконані, у пожежного інспектора зауважень немає. Але навіть у заключному звіті комісії було згадано, що сусіди дуже незадоволені новиною про відновлення роботи заводу, кажуть, що не дадуть доступ підприємцям до колодязю з водою у дворі.

Завод відновив роботу у вересні 1921 року. А вже у 1922-му брати Штерн домовлялися з управою міста про нове розташування підприємства. Домовилися, що протягом кількох років завод переїде за межі житлової зони, на ділянку землі біля залізничного вокзалу. А на площі Масарика, на старому місці підприємства, зведуть одноповерхову будівлю з двома торговими приміщеннями для роботи фірмового магазину.

До слова, у той час, судячи з фірмових бланків і реклами у газетах, брати Штерн продавали не лише цикорієву каву, а й чай. Про те, що на їхньому заводі проходили якісь етапи виробництва чаю, інформації ми не маємо. Можливо, його тут лише пакували. “Перевіряйте на упаковці зірку. Зірка означає, що то є справжній продукт”, – писали на рекламі чаю, який угорською так і називався – “Csillag”. Зірка була логотипом заводу, її обов’язково зображували на упаковках і кавозамінника, і чаю. Можемо припустити, що в ті роки на ринку були й інші чаї з такою ж назвою, тому брати Штерн і приділяли таку увагу впізнаваності свого логотипу.

Вже з 1924-го року в адресних книжках і рекламах завод “Штерн” має коротку адресу “Ужгород 2”. Оскільки у ті часи місцина біля залізничного вокзалу майже пустувала, потреби у докладнішій адресі просто не було. На жаль, через це нині й важко встановити конкретне розташування нового цикорієвого заводу. Немає у архіві і згадок про те, до якого року працювало підприємство Штернів в Ужгороді. Місцеві старожили пригадують, що у перші повоєнні роки цех, у якому смажили каву, працював навпроти залізничного вокзалу, на території одного з обійсть, які стоять нині загороджені високим металевим парканом. Щодо самих Штернів, то вони, розповідають, виїхали після війни до США.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід“