Як освячували воду в Ужгороді сто років тому

Чи задумувалися ви колись, чому саме лівий берег Ужа на Православній набережній ужгородці обрали для того, щоб освячувати там воду на свято Водохреща? Виявляється, цій традиції – куди більше ста років.

Принаймні точно відомо, що Богоявлення там відзначали ще у кінці ХІХ сторіччя. Саме про святкування у цей час сьогодні вам і розкажемо.

У 1880 році ужгородці називали це свято Богоявленням, хоча тепер у церковній традиції прийнято розрізняти Водохрещу, як день хрещення Ісуса, і Богоявлення, як проголошення Ісусом під час хрещення себе месією, спасителем. Літургія починалася одночасно у приходській церкві на Цегольні та кафедральному соборі. За традицією, служба у цегольнянській церкві закінчувалася трохи раніше, після чого приходський священик із капеланами і дяком формували колону і разом з прихожанами, які несли хрести і хоругви, рушали до кафедрального собору.

Поки вони йшли, у соборі теж завершувалася літургія і формувалася колона вірян. Процесія була завжди багатотисячна і дуже пишна. Цікаво, що першим у процесії виступав військовий оркестр. Нині це складно уявити, бо скидалося все, напевно, більше на парад, ніж на релігійну ходу. Невідомо також, які композиції виконував військовий оркестр, виступаючи попереду колони вірників. Фактом залишається лише те, що святкову процесію у 1880-му відкривали оркестранти 66-го ужгородського піхотного полку, за ними марширувала почесна рота полку, далі організовано йшли учні шкіл, гімназії та учительської семінарії, за ними – невелика кількість прихожан з хоругвами і хрестами, потім – 80 богословів та знаменитий хор кафедрального собору “Гармонія” на чолі з диригентом о. Юлієм Дрогобецьким, і лише тоді – священики, каноніки та єпископ Іоанн Пастелій. Духовенство супроводжував почесний караул 66-го піхотного полку, а за військовими вже йшли усі прихожани греко-католицької церкви, серед яких була також і невелика кількість православних, котрі на той час не мали в Ужгороді своєї церкви.

Щойно процесія висувалася від кафедрального собору, у всіх церквах міста починали бити у дзвони. Лунали дзвони римо-католицького костелу, грецької церкви, але найкраще було чути гучний “голос” найбільшого дзвону кафедрального собору – “Івана”. Процесія йшла тодішньою Великою вулицею (нині – вул.Волошина), далі звертала на Мостову (нині – Корзо). Про рівень тогочасної толерантності населення сам за себе скаже той факт, що євреї, католики і кальвіністи на вулицях, де проходила процесія, закривали свої крамнички, виходили надвір і скидали шапки на знак поваги.

Далі хода рушала через нині пішохідний міст на інший берег Ужа. Тоді Православна набережна була лише невеличкою вуличкою Вербною, яку постійно підтоплювала річка. Недалеко від мосту, приблизно в тому ж місці, де на Водохреща освячують воду і нині, процесія зупинялася. Про початок освячення сигналізували потужні вистріли зі старовинних мортир – короткоствольних гармат, котрі стояли там таки під вербами. Ці мортири (кількість їх залишається невідомою) належали єпископату і зберігалися на території єпископської резиденції. Їх викочували лише на великі свята, причому як на церковні, так і на світські. Збереглося навіть ім’я чоловіка, котрий опікувалася мортирами і стріляв із них. Звали його Іван Пуздер.

Про Івана Пуздера в Ужгороді казали, що він не гребує ані вином, ані горілкою. Одного разу під час свята Богоявлення мортири в Івана ніяк не хотіли вистрілити. Молоді гімназисти та семінаристи, котрі стояли неподалік і спостерігали за тим, як у Івана нічого не виходить, одразу вигадали йому прізвисько “Пуздер Фуч” (“фуч” означало “бездарний”). З тих самих пір прізвисько “Фуч” так прилипло до Івана Пуздера, що його у місті так називали аж до самої смерті.

Слід зауважити, що мортири ці були, як тоді казали, гримучими, але безвинними. З них не стріляли ядрами чи іншими набоями. Набоїв у церковників взагалі не було. Ми не знаємо, як гармати з’явилися в Ужгороді і хто передав їх до кафедрального собору. Однак знаємо, як вони звідси зникли. Коли розпочалася Перша світова війна, військові австро-угорської армії провели огляд в ужгородському замку та єпископській палаті. У замку, де тоді працювала духовна семінарія, ніякої зброї не виявили, а от з двору резиденції єпископа конфіскували всі мортири. Можливо, потім їх використовували у боях, а, може, переплавили на більш сучасну зброю чи набої. А шкода, бо нині би Ужгород міг мати з тих мортир гарний історичний об’єкт, який служив мирним цілям.

Однак повернімося до освячення води. Після того, як гармати давали залп, члени процесії спускалися до річки. Оскільки події відбувалися ще до процесу регуляції Ужа, берег тут був не такий високий, як зараз. У річці до приходу процесії вже мали вирубати ополонку. Єпископ Іоанн освячував воду, прихожани разом з хором “Гармонія” співали. Коли вода була освячена, почесна рота 66-го піхотного полку стріляла залпом у повітря, а військовий оркестр грав гімн Австро-Угорщини “Боже, храни цісаря Франца”. Після цього по всьому місту у церквах знову починали бити у дзвони, а мортири знову давали залп – на знак завершення урочистостей.

Тепер до ополонки з освяченою водою могли підійти всі охочі. Люди начерпували воду з річки у графіни, глечики і звичайні кружки. Ніхто тоді не вишиковувався у довгі ряди з підготовленими глечиками з водою для освячення. Прихожани набирали воду просто з річки і приєднувалися до святкової ходи у зворотному напрямку. Про купання прихожан в ополонках в ті роки також не згадували, вочевидь, традиція ця з’явилася у нас значно пізніше. Оркестр, військові та прихожани супроводжували духовенство назад до кафедрального собору, а тоді всі просто розходилися по домівках.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”