До 700-річчя першої письмової згадки про село Кушниця.
Перші згадки про поселення Кушниця згадується в документах за 1318 рік під назвою „Cusmuca”, коли село було подаровано братам Тиба (лат.Tyba) з роду Ґуткелед (лат. Gutkeled). Тиба – син Михайла, та Тиба – син Петра, а також Ласло, Томаш та Янош поділили землі між собою.
27 лютого 1383 року королева Угорщини Марія І Угорська (1371-1395) – (королева Угорщини з 1382 до 1395 року. Титулярна „королева Галичини і Володимирії”), подарувала село синам волоського воєводи Сенеслау І де Госсумезо (угор. Hosszúmezey I Szaniszló), Яношу, Іштвану та Шандору Долгаї. Після смерті Сенеслау І троє синів – Янош, Шандор та Іштван – переїхали до села Довге. З цього моменту поселення стає резиденцією братів, так званим «possesiones capitalis», від якого рід магнатів виводить своє ім’я та предикт – de Dolha.
Сини Яноша Долгаї належали до вищої аристократії Угорщини та носили поважні титули „de Liber-Baroni” (барон), „Vicecomite” (віконт) та „Castelan de Hust” (каштелян Хуста).
Вже в середині XV століття Долгаї володіли поселеннями в комітаті Береґ – Довге, Заднє, Бронька-Суха, Кушниця, Лисичово, Керецькі, Березники, Боржава, Шаркадь, Макарія, Négyforrás, Románpataka, а також поселеннями Розавля, Сурдок, Шієу, Петрова, Леордіна, Рускова – в комітаті Марамарош.
Спочатку Кушниця входила до комітату Береґ, але у 1454 році на прохання Долгаї король Ласло V приєднав їх володіння до комітату Марамарош.
Читайте також: Грамота угорського короля 1454 року про приєднання закарпатського села Кушниця до Мараморошу
Першим відомим управителем села в 1456 р, був Kenis Pal (Кеніз Кушницький Пал).
Одна з легенд розповідає, що одними з перших поселенців були сім’ї з прізвищем Гоцко (Гецко). Вони розчищали сучасну територію села від лісу і кущів та розпочали побудову дерев’яної каплиці (церкви). Пройшов час і на лівому березі потоку Лисичанки в урочищі Мочари поселилася група селян (волохів), які вбили свого пана, і втекли до Кушниці. Ці селяни часто збиралися цілою групою і говорили між собою по волоськи, незрозумілою для Гецків (Митрели) мовою. Тож перші переселенці вважали що волохи боялись, що їх будуть шукати, радилися між собою. Цих волохів і прозвали „Раді”.
Про першу церкву поселення не відомо. Однак те, що вона існувала говорить такий факт: в статті В. Гаджеги „Додатки к історії Русинові руських церквей в Марамороші” (науковий збірник „Просвіта”, Ужгород – 1922 р.), йдеться, що у 1682 році, в с. Кушниця розпочинають будівництво нової дерев’яної православної церкви із „звожених (привезених) липових бервен”, „Коли в 1798 році, проводили упорядкування парафій то в записах протоколів можна знайти наступні відомості: в окрузі Довжанськім поселення Кушниця: церква дерев’яна із липових звожених бервен, збудована 118 років тому добре содержана”. До цього часу могла бути хіба мала капличка покрита соломою.
За народним переказом у 1717 р с. Кушницю захопили кримські татари (песиголовці – одягнуті в собачі шапки), які приїхали на конях через Торунський перевалі і Репинний (йшли з Хуста після облоги замку). В селі у дерев’яній хаті навпроти церкви знаходився штаб татар. Завойовники грабували селян. Забирали худобу і людей. На малій дерев’яній церкві був невеликий дзвін, який жителям вдалося зняти і сховати під млином. Цей дзвін називався тронним.
Дуже цікаві відомості про релігійні процеси, які відбувались на Мараморощині можна дізнатися з архівних документів Мукачівської греко-католицької єпархії. Зокрема і про те що в 1716-1721 роках перейшла на Унію і Мармарощина. Із самого початку частина православного духовенства відкинула унію. Греко-католики ж – проголосивши унію, визнали владу Римського Папи, прийняли основні догмати католицької церкви, зберігши, православні обряди та відправу церковнослов’янською мовою.
1727 році 3 лютого в м. Севлюш за присутності Іоанна Йоганна Гідерманського (єпископа Мукачівського і Мараморошського) проводилися збори духовенства грецького обряду. Серед запрошених був і Василь Мондич – священик Керецьок, який підтвердив, що в поселенні Кушниця проводяться греко-католицькі обряди.
Велику роль відіграла і проведена робота мукачівських єпископів. А саме, Геннадія Бізанця (1716-1733), Семіона Ольшевського (1733-1737), та особливо Георгія Блажовського (1743-1767) завдяки їхній помірній політиці здобулись дуже позитивні результати для єпархії, яку очолювали. Ось лише деякі з них: Мараморощина, з 1730 року стає під юрисдикцією Мукачівської єпархії після того, як близько 200 років була підпорядкована єпархії Альба-Юлія (внаслідок миру у Адріанополі, укладеного в 1568 році між султаном Селімом та імператором Австрії Максиміліаном).
Виконуючи розпорядження королеви Марії-Терезії від 21 квітня 1750 року про перепис парафій Мукачівської греко-католицької єпархії, єпископ Мануїл Ольшавський (1700-1767) у цьому ж році приїхав до Кушниці та сусідніх сіл і в протоколі залишив таку згадку: „Поселение Кушница один приходский священник Павел Оскуба, назначенный Епископом Бизанцием. Приходской земли нет, кроме небольшого земельного участка, за который вносится арендная плата. Верующих в приходе насчитывается 220 душ, из которых трое не принадлежат к конфессии. В случае отсутствия священника религиозные праздники переносятся на какие-либо другие дни. Во время проповеди читается и объясняется Псалтырь и [Klyuch]. Метрика не ведётся, поэтому нет надёжных сведений о родившихся и крещёных. Другие праздники не отмечаются. Певчий (дьяк) без земельного участка. Не принадлежат к приходу 24 человека, которые для него ничего не жертвуют.
Церковь находится в посредственном состоянии и нуждается в обновлении, впрочем, для придания церкви приличного вида были получены указания и благословения от Епископа Иоанникия. Священные реликвии хранятся в деревянной шкатулке, которая повреждена и находится в плохом состоянии. Чаша и утварь сделаны из серебра. Церковная хоругвь сделана из шёлка. Мощей и сосудов для омовения нет. Белых облачений два, скатерть и алтарь нуждаются в обновлении. Плащ один и сделан из шёлка. Канделябра 2, из меди. Церемониальные книги все на месте. [Часовня], называемая „Святой Николай” – деревянная. Колокола три, причем не известно кокой из них получил благословение. Кладбище частично огорожено, причем ограда частично сделана из камня”.
„Поселение Заднее в этом поселении должность приходского священника не занята уже четвёртый год, поэтому на сегодняшний день, там отправляет службу приходский священник из Долгого. Приходской земли нет. Верующих насчитывается приблизительно 100 душ и все принадлежат к конфессии, кроме Ладислава Паппа с женой, Стефана Исака с семьёй и прислугой, Василия Спортена. Не принадлежат к приходу 20 душ, которые ничего для него не жертвуют. Отпущение грехов верующие не получали. Сведений о крещёных нет. Достоверных сведений о новорождённых также нет. Два певчих (дьякона) пребывают в Господском доме Доминии”.
Згідно з угодою для вказаних приходів кожному було виділено по 100 срібних для придбання риз, чаш, тощо, а також були встановлені повинності для вірників і податки священникам та поліпшення матеріального становища „пароха” і „півцеучителя”.
Одним із перших, про якого є записи в Церковній книзі с. Кушниця (Книги … зберігається в Державному архіві Закарпатської області), півцевчителем і дяком вже у 1855 році, був Фірцак Василь з Білок мав дружину Маркович Йоганку. Фірцак Василь закінчив ужгородську півцевчительську семінарію, а його родич Юлій Фірцак (1891-1912 рр.) був єпископом Мукачівської єпархії.
В ті далекі часи з місцевого населення дяками – співали на крилосі у церкві: Гецко Михайло, Леманинець Іван, Михайло Годь, Василь Мурник та інші.
За формою і образом Кушницька дерев’яна церква можливо подібна до тих церков, які будувались наприкінці ХVІІІ ст. в Мараморощині. Такі церкви були в Руському полі (Урмезієво), Тюшці, Майдані, Плавє, Новоселиці. Це готичне завершення вежі (турні) – над бабинцем.
У 1779 році, в Мукачівську єпархію надійшов лист з Найвищої губерніальної ради, в якому було розроблено три проекти мурованих церков і на вибір прихожан такі форми церков, повинні були будуватись в селах сучасного Закарпаття. Саме з цього часу форми церков уніфікуються і набувають рис типового базилікового храму.
У 1820 році. Священиком поселення Кушниця був Михайло Егреші. Про дружні взаємовідносини сім’ї Кушницького священника із односельчанами дізнаємось із Церковної книги реєстрації актів про народження села Кушниця 1820-1887 рр. перший запиc на ст.1 має такий зміст: Священиком (парохом) Кушниці був Михаїл Егреші, його жінка (попадя) – Марія Ляхович – дочка пароха Торунського – Євстратія Ляховича. Сина Кушницького пароха Михаїла 1820 року народження хрестив священик Купарь – парох Задницький (Приборжавське), а хрещеними батьками (в графі мовою оригіналу восприїмника ци прості ци пани цілятинські) були: Лука Григош – парох Керечанський, попадя Тюшківська і Пилипчанська. А також Гецко Митер і Юрко Радь кущницькі (куратори, члени церковної ради – представники двох найдавніших, найчисленніших фамілій – в селі). Гецко Митер представляв правобережну частину населення, а Юрко Радь – лівобережну частину населення (за рікою).
В 1830 році мешканці Кушниці запланували нове будівництво кам’яної церкви на ділянці існуючої дерев’яної церкви, а також було вирішено друге місце для кладовища, розмістити його вирішили біля дороги в Лужок, це частина урочища Дуброва. Розділили кладбище на дві частини згідно тодішніх санітарних умов. Від вулиці хоронили померших від старості, а в кінці кладбища тих хто помер від епідемії (хорели).
Треба зазначити, що у той час вже кам`яні церкви вже були збудовані у сусідніх селах, зокрема: у 1810 році. в с. Приборжавське розпочалось будівництво мурованої церкви з каменю славетним довжанським священиком Василем Довговичом, закінчили будівництво церкви у 1824 році. У с. Лисичево була збудована кам’яна церква святого Михайла 1832 року, а будівництво кушницької кам`яної церкви було розпочато пізніше тому, що дерев`яна кушницька церква ще була в добротному стані.
Отець – Добра Іван (1803-1845 р.) почав будувати (однонефну муровану базиліку), за типовим проектом по периметру дерев’яної церкви в 1835 році. Можливо роботою як і в інших храмах на підряді працювали старі майстри – ремісники, а інженер зрідка міг бути на будівлі коли робили арки в підпорядкуванні його були старі майстри, які будували церкви в с. Приборжавському, Лисичевому, а помічниками були кушницькі Гецки – мурники, яким за професію мурника – (каменяра) пізніше поміняли прізвище на Мурник. Ілько Радь – мабуть був куратором в церкві, продав воли, і так докрили шинглами церкву. За це всі родичі Радя заслужили собі місце, і поховані біля церкви, а не на новому кладбищі на Дуброві. На їх могилах родичів Радя, біля церкви, стоять кам’яні хрести. Однак грошей на ведення будівництва не вистачало і будували церкву майже 25 років. За народним переказом посланці від церковної громади з офіційним листом збирали кошти у верховинських селах Міжгірщини і Березнянщини.
Отець – Добра Іван, через нещасний випадок не зміг завершити роботи щодо будівництва церки – впав з високих риштувань новобудови і помер, похований біля церкви в 1845 р., на могилі встановлено кам’яний хрест.
Наступником Добри Івана був отець Михайло Мустянович – з сім`ї священника, 1845-1898 рр. який прослужив у Кушниці 52 роки, до 1898 року.
Завершення будівництва церкви припало на 1865 р., (є напис на турні), храмовий празник і назва церкви Щасливе рождество Діви Марії (дослівний переклад з угорської).
Після Габора Мустяновича кушницькими греко-католицькими священниками були отець Андрашко, отець Петро Погоріляк, отець Василь Штима.
Сторожили Кушниці кажуть що у бані під хрестом кам’яної церкви зберігалися документи про церкву, але буря 1928 року зірвала дах і башту з хрестом після цього документи зникли …, а турню довелося відновлювати.
Угорський вчений Елик Фицнеш у „Географічному словнику Угорщини середини 19 ст.” пише про Кушницю /Кушніцо: „українське (русинське) село в комітаті Мараморош, близько до Березького комітату. Жителі: 5 римо- католиків, 715 греко-католиків, 49 євреїв. Є тут греко-католицька матірна церков, синагога. Землевласник: граф Телекі та ін.”.
З лютого по квітень 1904-го і взимку 1914-го (до 3 березня включно) тривали судові процеси над закарпатцями. Вони зафіксовані як Мараморош-Сиготський процес і стали прикладом процесу самоідентифікації краян. Судові процеси проти православних селян стали чи не найпомітнішою подією в новітній історії Закарпаття. У перших роках ХХ ст. жителі сіл Іза на Хустщині та Великі Лучки на Мукачівщині відкрито заявили про свій вихід з унії, намагалися створити православні громади і запросити священика. 1912 р. у православну віру масово почали переходити жителі с. Іза і Липча, Теребля та ін. всього 9 сіл…, тож жителі Кушниці знали про ці події і теж хиталися у вірі, думали про перехід у православ’я. Але це вже інша сторінка історії, одного з найгарніших сіл Закарпаття, яке цього року відзначає 700-літній ювілей.
Василь Гецко, архітектор,
Михайло Марканич, головний науковий співробітник держархіву