Між 1880 і 1921 роками понад 23,500,000 чоловік скористалися «Золотими дверима» в Америку, яка існувала завдяки ліберальній імміграційній політиці уряду США. Це були переважно вихідці з європейських країн, особливо збіднілих містечок і сіл Південної та Східної Європи. Серед них було й багато тисяч із Закарпаття.
Серед учених не викликає особливих дискусій той факт, що основний потік закарпатських заробітчан був спрямований у Сполучені Штати. У Канаді зупинявся тільки кожен десятий переселенець на Американський континент. Основна ж маса закарпатців осіла в 4 штатах США: Пенсільванії, Нью-Йорку, Нью-Джерсі та Огайо. Причому кожен другий – у Пенсільванії.
Перші закарпатські заробітчани, які прибули в Сполучені Штати на початку 1870-х років, селилися переважно у Новій Англії і наймалися на ферми або на важкі роботи в портових містах. Однак після 1877 р., коли закарпатці попрямували до вугільних і металургійних регіонів, усе змінилося. Протягом 1880–90-х років вони освоювали вугледобувний пояс Східної Пенсільванії навколо Скрентона та Вілкс-Баррі. Статистичні дані, зібрані американськими істориками, свідчать, що в «антрацит», або регіон «твердого вугілля», упродовж 1880 р. прибуло до 1,000 закарпатців, у 1890-му їх було вже 20,000, а в 1900-му – 40,000. Часто їх заохочували листи від друзів і рідних, а також різні посередники від американських промисловців та агенти пароплавних компаній, які набирали молодих людей у закарпатських селах.
В Америці заробітчани зіткнулися з різними проблемами. Вони не мали відповідної кваліфікації, не контактували з корінними робітниками. Мовні та культурні бар’єри призвели до особливо значного економічного визиску та приниження. Як пише К. Вівіан, у типових металургійних і вугледобувних містах Пенсільванії люди були розділені на три основні групи громадян: американців, іноземців та кольорових. У житті, на роботі та в суспільних заходах «іноземці» тримались окремо, були позбавлені кар’єрного зростання і рівної оплати праці. На початку ХХ ст. при 9–12-годинному робочому дні вони заробляли по мінімуму в той час, як місцеві робітники отримували в рази більше. Д. Фітч, котрий досліджував кожен завод у районі Піттсбурга, повідомив, що не бачив жодного слов’янського чоловіка, який би займав кваліфіковану посаду на підприємстві. Ці розбіжності були вирішальними в моменти, коли відбувалися страйки.
Інтенсивність праці, її виснажливість були настільки великими, що фізично здорові люди не витримували більше 2–3-х років і втрачали здоров’я. Нерідко траплялися нещасні випадки, оскільки були відсутні заходи з техніки безпеки. Рідні часто одержували трагічні звістки. У січні 1908 р. ужгородська газета «Ung» повідомляла, що на шахті серед загиблих унаслідок вибуху був 21 уродженець Ужанського комітату. В іншому випадку серед загиблих 300 шахтарів у підземеллі навічно залишилося 19 закарпатців.
Таким чином, закарпатські заробітчани в умовах американської дійсності без промислової кваліфікації отримували найнебезпечнішу або чорну роботу за найнижчу оплату, а також гірші умови життя. Часом вони навіть просили небезпечну роботу, тому що за неї платили більше. Заробітчан могли вигнати без будь-яких пояснень, могли не дати заробітну плату. Часті кризи, що стрясали економіку США, прирікали їх на безробіття, убогість і голод.
Деякі сучасні дослідники повідомляють, що закарпатські заробітчани не дотримувалися стандартного американського набору культурних цінностей, переслідували індивідуальний успіх через формальну освіту і професійне просування. На початку ХХ ст. через упередження і стереотипи того часу як з боку «американців», так і «іноземців» ці шляхи успіху не були реально доступними закарпатцям. Частково через етнічну традицію, частково з необхідності вони навчилися виживати за рахунок колективних сімейних зусиль, хорошої репутації та статусу в межах свого етнічного кола. При цьому найголовнішими цінностями в житті були родина, дім і повага земляків.
Більшість закарпатських заробітчан ніколи не відмовлялися від боротьби, коли наставали важкі часи, вони трималися стійкіше і продовжували наполегливо просуватися по власному унікальному шляху до своєї «американської мрії». А через неможливість повернутися на Батьківщину після початку І Світової війни майже всі закарпатці, котрі перебували в США, почали сприймати цю країну як місце свого постійного проживання.
Руслан ФАТУЛА