Один із когорти закарпатських археологів. ФОТО

У червні цього року виповнилося би 75 літ відомому закарпатському історику, археологу Івану Поповичу. На жаль, людину ми можемо належно оцінити лише після того, як її втратили…

І.Попович народився 14 червня 1941 р. у  Перечині в родині освітян, до яких назавжди зберіг вдячну синівську любов та повагу. Після війни родина переїхала до приміського села Доманинці,  де він закінчив середню школу. Протягом 1958 – 1965 років навчався на історичному факультеті УжДУ (нині  – УжНУ). Саме тут відбулося перше знайомство з археологією як наукою. Особливо припали до душі лекції та практичні, які проводив доцент Ф.Потушняк. Це в значній мірі вплинуло на подальшу професійну долю майбутнього вченого.

Після закінчення вузу за направленням вчителював у гірському селищі Ясіня, звідки перейшов на роботу до Закарпатського краєзнавчого музею (ЗКМ). Як відомо, в кінці 60-х років минулого століття в Ужгороді здійснювалися заходи з відкриття одного з перших в Україні скансенів  –  музею архітектури і побуту під відкритим небом, у зборі матеріалів та спорудженні експозиції якого І.Попович брав активну участь. У 1969 р. він очолив цей музейний заклад, проте незабаром знову повертається до ЗКМ.

Вирішальну роль у становленні І.Поповича як вченого-археолога відіграло створення в грудні 1972 р. в Ужгороді науково-дослідної групи Інституту археології АН УРСР. Це було пов’язано з тим, що на початку 70-х років ХХ ст. в краї розгорнулося грандіозне за масштабами будівництво: спорудження нафтопроводу «Дружба», кількох віток газопроводів («Уренгой-Помари-Ужгород», «Братерство», «Союз»), Транскарпатської шосейної дороги, меліорація земель у рівнинній та передгірській зонах краю. Все це вимагало проведення в зонах земляних робіт невідкладних охоронних розкопок. З 1973 р. І.Попович зараховується на посаду наукового співробітника групи. З того часу група із трьох «П» (С.Пеняк, І.Попович, М.Потушняк) крокувала разом, відкриваючи таємниці первісної історії, поділяючи навпіл успіхи та невдачі наукових звершень. Паралельно, протягом 1974 – 1977 років він навчався в аспірантурі, обравши темою дослідження старожитності епохи раннього заліза Верхнього Потисся та суміжних територій. З 1985 р. його подальша професійна діяльність пов’язується з Інститутом суспільних наук АН УРСР (з 1993 р. –  Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України).

Працюючи в складі групи, І.Попович одним з перших розпочав вивчення поселень куштановицької культури, відомої до того майже виключно за поховальними артефактами. Розкопки поселень у Малих Геївцях, Шомі, Кінчеші, Дийді, Тишові, Олешнику, Горянах значно збагатили джерельну базу, що дозволила накреслити історію економічного та духовного життя в добу раннього заліза. Як встановив учений, найбільша концентрація поселень спостерігалася по берегах Тиси, Боржави, Латориці, Ужа. Вони знаходилися в двох географічних зонах: рівнинній (Дідово, Деренковець, Олешник, Малі Геївці, Коритняни) та передгірській (Горяни, Глибоке, Пацканьово). Поселення невеликі за розмірами, площею від 2,5 до 4 га. Напівземлянкові житла мали овальну, рідше прямокутну в плані форму, орієнтовані за сторонами світу, в середині знаходилися печі або вогнища. Наземні прямокутні в плані житла мали стовпову конструкцію стін і теж були орієнтовані за сторонами світу.  На ранньому етапі існування культури домінуючим був напівземлянковий тип жител, а в розвиненій фазі переважав наземний.

Читайте також: Костел Святого Іоанна Хрестителя як свідок віри сотні поколінь закарпатців. ФОТО

Крім поселень, учений вивчав і поховальні пам’ятки, найбільша концентрація яких спостерігалася в межиріччі Латориці та Боржави (Білки, Голубине, Колодне, Станово, Лецовиця, Куштановиця, Чорний Потік). Переважна більшість могильників нараховувала від 4 – 6 до 10 -16 насипів, кургани були заввишки від 0,45 до 1 м. Насипи розміщувалися безсистемно, лише на могильниках у Невицькому та Чорному Потоці зафіксовано рядову систему розташування. Єдиним поховальним обрядом було тілоспалення, що здійснювалося на місці поховання або на стороні. Залишки кремації розміщувалися в урнах, ямках, кістки зсипалися на купку чи залишалися на місці кремації.

Як встановив дослідник, найбільш масовим матеріалом куштановицьких старожитностей є кераміка, яку він поділив на декілька груп. До першої відніс посуд (корчаги, миски, кубки), основні форми якого зберігають генетичну лінію попередньої епохи. Іншу групу склав посуд, що відноситься до фракійського типу (банкоподібні горщики, орнаментовані наліпним валиком, черпаки, кілька варіантів сковорідок). Кераміка з виразними лужицькими ознаками склала третю групу. До окремої групи зараховано чорнолощені корчаги, що служили урнами і проявляють схожість із корчагами з територій Словаччини та Угорщини.

Здобуті археологічні артефакти дозволили І.Поповичу запропонувати періодизацію куштановицької групи пам’яток у межах кінця VII – початку VI ст. до н.е. до середини ІІІ ст. до н.е., яка в основному віддзеркалює життя племен ранньозалізного часу. Він розділив її на два періоди. Протягом першого (кінець VII – початок VI ст. до н.е.  –  перша половина V ст. до н.е.) відбувається процес становлення культури. Городища змінюються неукріпленими поселеннями, на зміну грунтовим плоским могильникам приходять підкурганні поховання, посилюються контакти зі скіфськими племенами лісостепової зони, із носіями лужицької культури, східногальштатською зоною Задунав’я.

Протягом другого періоду (друга половина V – середина ІІІ ст. до н.е.) дещо змінюються напрямки культурних зв’язків та господарських контактів носіїв культури. Із припиненням взаємовідносин зі скіфським світом посилюються впливи фрако-іллірійського середовища, що простежується на матеріалах артефактів лівого берега Тиси – контактної зони з історичними даками. Ці процеси тривали впродовж другої половини V ст. до середини ІV ст. до н.е. Протягом другої половини IV ст. – середини ІІІ ст. до н.е. на Закарпатті з’являються змішані куштановицько-латенські комплекси, що засвідчують співіснування місцевого населення з прийшлими кельтами.

Багаторічні польові дослідження дали змогу І.Поповичу висловити думку про те, що куштановицька група виникла на місцевій основі культур доби пізньої бронзи та раннього гальштату при взаємодії скіфських, лужицьких та східногальштатських елементів. Етнічний склад населення, як і в попередню добу, залишався північнофракійським. Із проникненням кельтів до Тисо-Дунайського басейну, після їх співіснування з місцевим населенням із середини ІІІ ст. до н.е. куштановицька група як археологічне явище припиняє своє існування.

Оригінальні результати своїх досліджень І.Попович систематично публікував у численних вітчизняних та зарубіжних часописах, представляв у матеріалах наукових конференцій. Вчений став співавтором таких фундаментальних робіт, як «Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині доби бронзи та раннього заліза» (К., 1982), «Пам’ятки гальштатського періоду в межиріччі Вісли, Дністра і Прип’яті» (К., 1993) та ін. Вже після раптової смерті (1.02.2003) побачила науковий світ монографія «Закарпаття за доби раннього заліза». На жаль, у нас часто так буває, що книги того або іншого автора виходять після їх смерті. Ще за життя І.Попович підготував рукопис, однак не зміг знайти кошти на видання. Лише в 2006 р. завдяки виконанню угоди про наукову співпрацю між Інститутом археології Ягеллонського університету (Краків, Польща) та Інститутом українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України монографія була опублікована. Вихід книги став найкращим ушануванням пам’яті нашого колеги, вченого-археолога Івана Поповича.

Павло ПЕНЯК